Наче зграя стерхів, потягнулися у напрямку Москви Стівен Сігал, Мікі Рурк, Жерар Депардьє, Майк Тайсон (чи він все-таки передумав?). А ще обіцяла долучитися Бріджит Бардо – бо ж вона впевнена, що в Росії краще, ніж в Європі ставляться до прав тварин. Адже президент Путін – рятівник птахів, визволитель уссурійських тигрів, покровитель алтайських барсів та інших „мексиканських тушканів”. Можна було би нагадати, що Гітлер, наприклад, взагалі не їв м’ясо, тобто був значно більш послідовним захисником тварин – але навіщо засмучувати стареньку мадам?
Загалом, така увага „старої гвардії” світового сінематографу до постаті Путіна зрозуміла – навіть якщо виключити приземлені питання про гонорар. Старіти взагалі важко, а акторам – особливо. Все рідше пропонують ролі, починають „просідати” суми виплат, на екранах натомість „твої” ролі виконують якісь напівзнайомі молодики, які і виглядають менш фактурно, і б’ються непереконливо, ніколи не вчилися ані боксу, ані айкідо, які роблять собі популярність романтичними таємницями і гучними розлученнями, а не старою доброю кабацькою бійкою, як личить справжнім чоловікам - але продюсери і режисери чомусь надають перевагу їм, а не старим професійним бійцям. Журналісти викреслюють твоє ім’я зі своїх адресних книжок, публіка починає забувати і, цитуючи той самий голлівудський сінематограф, все складніше забезпечити згадку про себе навіть на сімнадцятій сторінці „Нью-Йорк Таймс”.
Путінська Росія – це, нарешті, „місце для старих”. Керівництво країни - усі „родом з 90-х”, з тих часів, коли кіно з Сігалом чи Рурком у напівпідпільних відеосалонах були на піку популярності. „Нові росіяни”, які складють кремлівську адміністрацію, і підстаркуваті зірки втілюють одні для одних молодість, старі добрі часи. Крім того, Путін наразі – найпопулярніше ім’я у світових ЗМІ, просто жупел. Тобто будь-який реверанс в його бік – це жадане пабліситі.
І, нарешті, це просто класна роль у класному реаліті-шоу.
Ані „кримнаш”, ані доля Лугандонії аніскільки не цікавлять Сігала, Рурка, Тайсона чи навіть Депардьє, який ледь уник призначення доглядачем за кримськими виноградниками. Вони взагалі навряд чи знаються, тим більше - розуміються на тому, що відбувається в Україні. Для них це шоу, в якому герой-одинак Путін протистоїть зубожілому світовому порядку, втіленому у „посередностях” на кшталт нинішнього президента США. Як за радянських часів Брежнєв виглядав убого на тлі Рейгана та Тетчер, так тепер Путін виглядає майже яскраво на тлі Обами та Меркель. Принаймні, з кінематографічної точки зору, близької та зрозумілої екс-зіркам. І це, врешті-решт, закон жанру - який не має і не повинен мати нічого спільного з законами реального життя.
Путін втілює для них (і не лише для них) силу. Єдине, чому завжди поклонялися і їхні герої, і їхні шанувальники. З точки зору шаблонного сюжету голлівудського бойовика саме Путін наразі є героєм – відкинутий всіма, звинувачений в усіх гріхах, він не ламається, іде вперед, пробиваючи собі дорогу кулаками і всіма видами стрілецької зброї, вершить справедливість на власний розсуд і насаджує добро, яким він його бачить. Він має на це право – просто тому, що він сильний. Він не з тих, хто грає за нав’язаними правилами – він сам їх встановлює. Неважливо, що він при тому каже, чи скільки статистів при тому падає на другому плані. Неважливо, що Путін ллє не бутафорську фарбу, а кров, при тому чужу. Недалеких людей, котрі знаходяться далеко від подій, він захоплює добре імітованою „рішучістю”.
Набридли слабаки, розумієте? Набридли! Весь світ просякнутий слабкістю і затоплений торгашами. Останні „острівці мужності і сили” – Росія та ісламісти. Вибір очевидний.
З точки зору світової спільноти пропутінськи демарші „зірок” – обурливі. І це – прекрасно. По-перше, обурення значно краще за забуття, а по-друге, роль „поганого хлопця” навіть більш виграшна, ніж „позитивного героя”. Бо позитивний герой в Голівуді – завжди кліше, а бед-гаї куди як різноманітніші. І взагалі, якщо хочеш звернути на себе увагу публіки, викликати в неї шквал емоцій, тобі варто апелювати до гірших рис людської натури, а не до кращих. Те, що Путін наразі є загрозою для світу – тобто саме тим „кіношним бедгаєм”, з якими зазвичай боролися на екранах герої Сігала – тільки додає гостроти відчуттів. А щодо Рурка та Депардьє, то їм завжди особливо вдавалися ролі чарівних негідників – тобто навіть не треба змінювати амплуа.
А ще гроші... Втім, не варто про гроші – навіть якщо їхня роль очевидна. Участь у шоу має оплачуватися, а те, що сучасна Росія – це медіа-явище, здається, вже не підлягає сумніву – „Лайфньюз” впевнено посуває вбік „Мосфільм” і перебирає на себе функції вітчизняної „фабрики ілюзій”. Наразі Росія в прямому ефірі „рятує світ”, і залучає до того найкращих фахівців з цього питання з числа „друзів СРСР” – адже навіть за „залізною завісою” завжди були „здорові сили”, які розуміли, поділяли і т.д. Вони є дорогими прикрасами (хоча й не настільки дорогими, як сучасні зірки), які Путін може собі дозволити купити для потреб внутрішнього медіа-ринку. І які радо погоджуються – бо на власному медіа-ринку їх вже ніхто особливо не цінує.
