Бронзовий призер чемпіонату світу Андрій Говоров: Українцям ніколи цікавитися спортом, вони зайняті виживанням

Про свої тренування в Італії та чому ця країна ніколи не стане для нього рідною, спортсмен розповів Еспресо.TV.

- В одному з інтерв’ю ви говорили, що цього сезону змінили підготовку. В чому саме полягають нововведення?

- Ми робимо ставку на олімпійську дистанцію – 100 метрів батерфляєм. Для цього нам довелося виконувати на тренуваннях іншу роботу, тому швидкість трохи втратилася. Як результат, на 50-метрівці цим же стилем я показав не найкращий свій результат, але цього вистачило для потрапляння в трійку призерів. Враховуючи, що підготовку була спрямована в абсолютне інше русло, вважаю, досить непогано виступив.

- Говорячи про 50-метрівки й Олімпіади, то ця коротка дистанція вільним стилем входить до програми Ігор, і ви її теж плаваєте. Можливо, на ній теж варто зосередитися?

- На даний момент ми можемо її відпрацьовувати. Та мені здається, що все-таки у мене більше шансів на 100 метрів батерфляєм.

- Як оцінюєте свій виступ в цій дисципліні на чемпіонаті світу?

- Поки що складно все дається, адже працюємо над нею лише два місяці. За такий короткий період часу складно щось зробити. Та враховуючи те, що у нас вийшло, досить непогано. Я задоволений. Проплив цю дистанцію за графіком свого найкращого результату. До того ж, не втратив швидкість і зміг реалізувати себе на 50 метрів вільним стилем – потрапив до фіналу.

- Який стиль полюбляєте більше?

- Я з самого початку батерфляєм люблю плавати більше, ніж вільним стилем. Я отримую задоволення від спринтерської дистанції, коли пропливаю її на змаганнях. Приємно боротися.

- А якщо порівняти 50 м і 100 м батерфляєм?

- Це абсолютно різні дисципліни. Я умію плавати 50 м. Хотілося б, звісно, швидше долати і 100-метрівку. Це все робота.

- Як свідчить світова практика, плавці спеціалізуються на різних стилях і дистанціях, виграючи декілька нагород. А ви як ставитеся до цього?

- Питання в тому, що на Олімпійських іграх 100 м батерфляєм і 50 м вільним стилем відбуваються в один день. І перерва між ними дуже коротка. Тому раціонально готувати одну з них. І в перспективі, я так думаю, це все-таки буде батерфляй. Швидкість, яку я демонструю, одна з найвищих у світі. Це показали і тести, і бронзова нагорода чемпіонату Європи. Якщо відпрацювати витривалість, можна чіплятися за медалі, в тому числі і вигравати.

- У вашому послужному списку майже всі нагороди - з чемпіонатів світу і Європи на короткій воді, а в басейнах олімпійського стандарту (50 м) маєте лише одну "бронзу" першості континенту. Вам легше виступати на 25-метрових водних доріжках?

- Просто так виходить. Насправді результати у мене набагато вищі якраз на довгій воді. Минулого літа в Берліні я показав найкращий результат сезону світу на 50 м батерфляєм, який став другим в історії плавання на цій дистанції. Тому складно пояснити, чому медалей більше на короткій воді. Перспектива у мене більша саме на довгій воді, тому що швидкість вища, а технічні елементи не настільки сильні.

- Останні два роки ви тренуєтеся в Італії. Тренера теж змінили чи й досі вашим наставником залишається Костянтин Карташов?

- Він залишається моїм тренером в Україні, а за кордоном я працюю під керівництвом італійського фахівця. Там я тренуюся в клубі, і ця система мені підходить.

- А наскільки вона відрізняється від підготовки в Україні?

- Це значуща різниця, і в першу чергу – організацією процесу. Там клуб націлений на результат, тому в ньому є все: починаючи від фізіотерапевта до тренерів по залу й аналітиків. Велика кількість персоналу працює на одного атлета. А в Україні один тренер виконує всі ці функції, при цьому маючи 10 - 15 спортсменів. За таких умов складно приділяти багато уваги одному з них. Плюс клуб надає житло і машину.

- Деякий період часу ви продовжуєте працювати в Україні. А коли триває підготовка до відповідальних змагань, то стараєтеся провести її в Італії?

- Звісно. Ми так і робимо. Мені вже відкрили робочу візу, тому жодних проблем з перебуванням в Італії не повинно виникати.

- А як довго цього разу затримаєтеся в Україні?

- Я виступлю ще на Кубку України. 17 грудня лечу до Італії, де стартую на відкритому чемпіонаті. Новий рік відсвяткую вдома, в Україні, а 13 січня, після сесії в університеті - знову до Італії, де буду готуватися до чемпіонату світу в Казані.

- Чи допомагають спортивні здобутки вам успішно здавати сесію?

- До Дніпропетровського національного університету я вступав сам, без будь-чиєї допомоги, склавши тестування. В університеті мені йдуть назустріч в тому, що дають індивідуальний графік навчання на денному відділенні. Викладачі знають, що я спортсмен. Інколи я приношу медалі в університет, показую. Ректор дуже поважає спорт. Та я не прошу ставити мені хороші оцінки. Стараюся всього досягати сам.

- Цього року фінансування українського спорту ще погіршилося. А хто оплачує ваші тренування в Італії – повністю спонсори чи є внесок і держави?

- Україна оплачує роботу італійського тренера. Та ситуація дуже непроста, тому частину  фінансування беру на себе, допомагають також спонсори.

- За цей час Італія вже стала для вас рідною?

- Вона ніколи не зможе бути мені рідною. Я там не народився. Мені комфортно в Італії тренуватися, та знаходитися там постійно складнувато – абсолютно інша культура. Дім рідніший. Не скажу, що сумую за Батьківщиною, але мені її бракує. Я концентруюся на тренуваннях, тому сумувати ніколи. А у вільний час хочеться повертатися додому.

- Говорите італійською?

- Так, уже розмовляю нею на побутовому рівні. А мова спілкування під час тренувань – англійська.

- Як часто до вас в Італію приїздять ваші рідні?

- Половину всього часу зі мною в Італії живе дружина. Вона ходить на тренування, підтримує мене. Ми разом йдемо до однієї мети. Батьки ніколи не приїжджали. Просто тренування абсолютно нелегкі, щоб приділяти увагу батькам. Мама живе в Севастополі, востаннє її бачив десь півтора місяці тому. Вона не хоче там залишатися і намагається переїхати, проте продати квартиру в Севастополі зараз непросто. Я ж в Криму, де народився, не був років два.

Фото: "Факты"

- Зараз на Сході України триває війна, а ваша рідна Дніпропетровщина межує з Донецькою. Не було ідеї забрати звідти дружину в Італію?

- Я в Італію не перевозив би. Сподіваюся на краще. Та в крайньому разі, звісно, переїжджали б куди-небудь, якби подалі від війни. Перебуваючи за кордоном, стежив за ситуацією в Україні. І на відкритому чемпіонаті Італії на підтримку миру виходив з прапором України з написом "peace" - мир англійською.

- Як італійці ставляться до подій в Україні – розпитують чи їх це не особливо цікавить?

- Вони цікавляться. Я часто беру участь у публічних заходах. Буквально місяць тому мені вручили премію одного з найтитулованіших в історії Італії фехтувальника Манджаротті, якою нагороджують найсильнішого спортсмена Італії. Було дуже приємно. Наш клуб дуже поважають, хоча в ньому немає жодного італійця – бельгієць, голландець, англієць, естонець, ще росіяни будуть тренуватися з нами. В Італії люди дивляться на справу, а не національність.

- Часто там даєте інтерв’ю?

Так, щомісяця. В італійців зовсім інші інтереси. В нашій країні неможливо цікавитися спортом, тому що люди зайняті виживанням, і вільного часу практично немає. Там же фієста, робочий день – шість годин, і є час цікавитися спортом. Тому там є і спонсори.

- У вас теж фієста?

- Та в нас все життя таке: потренувався – і п’ять годин відпочинку до вечірнього тренування. Останні ж тривають від години до п’яти - залежить від навантаження.

- Як вважаєте, вам пощастило, що маєте можливість готуватися за кордоном, де зовсім інший рівень підготовки і забезпечення спортсмена?

- Це був мій вибір поїхати в Італію. Це не удача, а серйозний крок. Коли змінюєш місце тренувань, ти ризикуєш залишитися в майбутньому ні з чим. Я зважився на це, максимально виклався і отримав плюс з цього. Це плоди моєї роботи.

- А що заважає іншим нашим спортсменам піти вашим шляхом?

- По-перше, щоб потрапити в цей клуб, треба бути спринтером. У нас їх небагато. По-друге, фінансування зараз не таке, як два роки тому. Тому навіть поїхати, щоб спробувати, треба свої гроші вкладати. А по-третє, наші атлети не знають англійської і бояться розпочинати розмову. Дуже складно зробити перший крок. Я відчув це на собі.