Якби якийсь вигадливий автор змусив свою тендітну героїню пережити жебракування, сліпоту, дивовижне зцілення, автокатастрофи, смерть єдиної дитини і коханого чоловіка, звинувачення у вбивстві, героїчні подвиги на війні, наркозалежність і геніальність, - можливо, був би розкритикований за неправдоподібність. Втім саме життя часом складає неймовірні сценарії, здатні сколихнути найбагатшу уяву.
Аніта Майяр, яка більше ніж материнством, переймалася спробами заробити акторством, покинула і свого чоловіка, вуличного акробата, який саме служив добровольцем на Першій світовій війні, і свою доньку – маленьку Едіт.
Дівчинка потрапила в дім своєї бабусі по материнській лінії, яка мала проблеми из алкоголем. Згодом Луї Гассіон, батько майбутньої співачки, забирає її до своєї матері, що працювала в домі розпусти. Внаслідок хвороби Едіт осліпла, а через кілька років раптом прозріла. Сама співачка пізніше любила розказувати, що зір їй повернули молитви до святої Терези, яка з тих пір стала її покровителькою.
Заробляти на хліб дівчинка навчилася рано. Її батько показував акробатичні трюки на вулицях Парижа, а вона почала співати.
У 17-ть років співачка познайомилась з майбутнім батьком своєї доньки, однак кар’єра була для неї важливішою сімейного щастя і чоловіка вона покинула. Марсель, так звали дівчинку, померла у двохрічному віці, більше дітей співачка не мала.
Одним із переломних моментів в житті Едіт Гассіон стала зустріч з Луї Лепле, - власником Кабаре "Жернис". Той зумів розгледіти у вуличній співачці непересічний талант. Це він назвав її "піаф", що з паризького жаргону перекладається як горобчик. Успіх виступів крихітки Піаф був величезним.
Іншим чоловіком, що відіграв важливу роль в житті Едіт, і визначив усю її подальшу долю став Реймон Ассо. Він виснажував її тривалими репетиціями, підбирав одяг, вчив етикету. І саме він домігся її виступу у знаменитому мюзик-холі Парижа "АВС". Там маля Піаф перетворилося на велику Едіт.
Свою роль вона відіграла і в Другій світовій війні. Артистка влаштовувала концерти на користь родин загиблих. Також співала перед французькими полоненими, а опісля роздавала автографи, разом з ними передаючи необхідні речі, та робила з солдатами фото "на згадку". Потім у Франції ці світлини використовували, щоб підробити документи, і таким чином допомогти полоненим втекти. Якось один радіоведучий випадково дав в ефір зворотню сторону платівки Піаф, що збереглася після його шоу, де одна з пісень прозвучала зі словами: "Я терпіти не можу Гітлера, нацисти, здається, забувають, що ми – ті люди, які пришили їх в першу світову війну".
Після війни співачкою зацікавилися в Америці і саме там вона зустріла найбільшу любов свого життя – знаменитого боксера, француза алжирського походження Марселя Сердана.
Численні виступи, турне, емоційні і фізичні навантаження всерйоз пошкодили її здоров’я, а в 46 років співачці діагностували рак.
Останній раз велика Едіт вийшла на сцену 18 березня 1963 року. Зал влаштував їй овацію.
"Я вела жахливе життя, це правда. Але також - життя дивовижне. Тому що передусім я любила його - життя", - підсумовувала свої мемуари Едіт.
Еспресо.TV зібрало десять найкращих цитат від Едіт Піаф, тендітної, але надзвичайно сильної духом жінки, яка завдяки своєму життєлюбству витримала неабиякі випробування:
1. Я співаю не для всіх – я співаю для кожного.
2. За любов, за щастя не рідко доводиться розплачуватися слізьми.
3. Артисти і публіка не повинні зустрічатися. Після того, як завіса падає, актор мусить щезнути, як за помахом чарівної палички.
4. Якщо у чоловіка красиві руки, по-справжньому красиві, він не може бути потворним всередині.
5. Не можна віддавати себе під владу чоловіка чи будь-кого іншого.
6. Коли кохання вистигає, його потрібно розігріти, чи викинути. Це не той продукт, який зберігається в прохолодному місці.
7. Для мене спів – це спосіб втечі. Це інший світ. Я більше не на землі.
8. Коли я не помираю від кохання, коли мені ні від чого помирати, - ось тоді я готова здохнути!
9. Навіть телефоний довідник можна заспівати так, що вся зала буде ридати.
10. Зрештою, ми не владні над нашим життям. Мужність у тому, щоб пройти свій шлях до кінця.