За роки після падіння СРСР довкола Росії вибудувався специфічний світ. У цьому світі спокійно потискали руки людям, які підтасовували вибори, саджали в тюрму – чи вбивали – журналістів, і привласнювали помітний процент ВВП одним розчерком пера. Це був світ, де далекоглядніші цінували добре вибудувану систему керування ЗМІ та хитру схему взаємонатравлювання олігархів, а дурніші – страусино-крокодилові мешти та золоті бюсти себе, коханого. В цьому світі поїздка до Москви і візит в Кремль були мірилом легітимності часом вищим, ніж якісь там формальні виборчі процедури. Цей світ потроху обростав якоюсь подобою ідеології – євразійства, керованої демократії, "багатовекторності" чи "народної мудрості" – все залежало від рівня компетентності штатних пропагандистів. У ці дурниці мало хто вірив, але ніхто не збирався з ними дискутувати – в силі ліні, особистого інтересу чи просто байдужості до політичного життя.
Москва була центром цього світу. І штука навіть не в тому, що Росія якось особливо дотувала економіки "республік-сестер" – хоч у випадку, наприклад, з Білоруссю і це правда. Штука була в тому, що люди, які правили цим світом, так звикли. Крім того, вони добре розуміли одне другого. Говорили "одним культурним кодом", так би мовити.
Цей світ був убогий і бридкий, проте він існував, і давав можливості для комфортного житят таким лідерам, як Кучма, Лукашенко чи Назарбаєв. І зараз йому прийшов кінець. Путін зруйнував цей світ.
Він ні з ким не радився перед початком своїх авантюр. Він не прораховував наслідки цих авантюр для своїх сусідів. І, щонайгірше, ніхто з решти лідерів пострадянського світу до пуття не знає, що Кремль планує робити далі. Не кажучи вже про те, що в силу економічних причин в Росії не залишилося пряників для сусідів. На складі – самі батоги.
І зараз уламки цього світу - а саме такими уламками є як Назарбаєв, так і Лукашенко, зараз відчайдушно намагаються зрозуміти, як їм жити далі. Як їм вибудовувати зовнішню політику в момент, коли вони стали цілком незалежними від Росії – в сенсі, від російських економічних преференцій, в силу їх відсутності. Як гарантувати збереження своєї влади, якщо Кремль може грати як на їхню користь, так і їм на шкоду. Як організувати можливу передачу влади – якщо в Москві подібні моменти, завжди болісні для авторитарних режимів, розглядають як "геополітичний шанс" на капості для сусідів. Ця політика, як правильно помітив Олександр Григорович, "дурна і безмозка", - проте їй слід навчитись протистояти всім російським сусідам.
Як Білорусь, так і Казахстан зараз вимушені вибудовувати радикально нову геополітичну стратегію, оскільки в попередній версії їхніх доктрин надто багато залежало від Москви, довіряти якій вони зараз не можуть, і на допомогу від якої розраховувати теж не доводиться. Вони вимушені ставати самостійними зовнішньополітичними гравцями, повноцінними суб’єктами, а не об'єктами міжнародної політики.
Тому і Лукашенку, і Назарбаєву зараз конче потрібно прозондувати ситуацію і настрої в Києві. Оцінити можливості для співпраці. Спробувати зрозуміти, яким є план мирного врегулювання в Києві – щоб потім порівняти його з російським мирним планом, про який дискусія піде на Вищій євразійській раді в Москві. За умови, звичайно, що такі плани є в Москві і в Києві. Побачити, врешті-решт, як живе країна, яка відважилася на відкритий і озброєний конфлікт з Росією – і залишилася в живих. А також подумати, як унеможливити подібне протистояння з Росією їхніх власних країн. Бо навіть якщо Білорусь чи Казахстан, не дай Боже, і потраплять в подібну прикру історію – і навіть, гіпотетично, вийдуть з нього переможцями, то ні Назарбаєва, ні Лукашенка ці країни явно не потребуватимуть.
До того ж певні спроби віддалитися від Москви, які наразі спостерігаються як у Білорусі так і в Казахстані, потребують зближення з Європою, і шлях до ЄС для Лукашенка з Назарбаєвим лежить через Київ. Саме Україна має стати для авторитарних пострадянських лідерів песередником у їхніх спробах налагадоти взаємини з Європою та США.
За цим і прибули сюди два президенти-довгожителі, прикрившись, як каптурами, загальними фразами про "готовність допомогти у врегулюванні конфлікту". Безумовно, ця "готовність" додає їм певних зовнішньополітичних балів що в Україні, що в світі, проте користі від неї поки не надто багато.
Кінцем пострадянського світу могла би стати російсько-грузинська війна – якби сусіди Росії – і Україна в їх числі – зробили б для себе належні висновки з події. Але цього не сталося. Тому вчитися всім довелося на наступному витку спіралі – ширшому, більш руйнівному і кривавому. Після Криму і Донбасу пострадянський простір вже ніколи не буде таким, як раніше. У цьому вже впевнені навіть Назарбаєв з Лукашенком. І цей візит – шанс не тільки для Білорусі й Казахстану повчитись на чужій біді. Це шанс ще й для Києва почати закладати фундамент майбутнього співіснування з сусідами. Які в даний момент достатньо відкриті – навіть для українського ТБ, яке, вочевидь, має компенсувати в їхньому ефірі росіян. Чи зуміє скористатись цим шансом наша влада – покаже найближчий час.