Учора економічний союз, створений навесні Росією, Білоруссю та Казахстаном, поповнився двома новими членами. Хоча Вірменія і Киргизстан і стануть повноправними учасниками тільки з початку нового року (власне, коли і почне функціонувати новий союз), всі необхідні документи вже підписано – дороги назад немає.
Вчорашня подія – це фінал направду довгої і кропіткої роботи російської дипломатії. Сторгуватись з Киргизстаном, який вирішив отримати з приєднання до ЄАЕС всі економічні та фінансові преференції, які тільки міг уявити, куди як складніше, ніж, приміром, молоти нісенітницю про Україну, НАТО та Держдеп. Та відомство Сергія Лаврова таки довело цю справу до кінця. Хоча не економікою єдиною цікавий ЄАЕС для Киргизстану – періодичні сутички на таджицькому кордоні давно змусили Бішкек задуматись про можливу користь від російських військ на території країни.
На відміну від Киргизстану, причини вступу Вірменії до ЄАЕС далеко більше лежать у військовій площині. На тлі роздумів Азербайджану на тему, скільки днів знадобиться, щоб відвоювати Нагірний Карабах, які в останні дні звучать дедалі частіше, у Єревану немає особливого вибору. Для забезпечення дієвої допомоги одного крупного партнера Вірменії по ОДКБ (Організації Договору про колективну безпеку) в разі, якщо у Карабаху і справді почнуться масштабні бойові дії (а дрібні сутички там ніколи і не припиняються), Єреван вимушений уважно прислухатись до побажань Кремля. Щоправда, це не заважає Вірменії говорити про "багатовекторність", і успішно вибудовувати стосунки і з ЄС.
Про вступ нових членів до ЄАЕС оголосив особисто президент Росії Володимир Путін, для якого ЄАЕС, схоже, є чимось далеко більшим ніж чергова виключно економічна угода. "Ми пропонуємо модель потужного наднаціонального об'єднання, здатного стати одним з полюсів сучасного світу і при цьому виконувати роль ефективної "зв'язки" між Європою та Азіатсько-Тихоокеанським регіоном", - заявив колись Путін про цілі ЄАЕС. І, судячи зі старання і кількості фінансових ресурсів, які Москва докладає до будівництва нового союзу, від думки своєї Путін не відмовився.
При тому інші члени ЄАЕС – в першу чергу, президент Білорусі Олександр Лукашенко – не раз заявляли, що прийшли в це об'єднання не "за політикою", а для задоволення економічних інтересів. Аналогічною, хоч і менш чітко артикульованою, є і точка зору Казахстану. Врешті, декларації деклараціями, а глибока участь в ЄАЕС зовсім не заважає Лукашенку відвідувати Київ, і оголошувати про "вічну дружбу" з Порошенком. Чи демонстративно кидати за грати на п’ять років "донецького ополченця", і готувати "гуманітарний конвой" для Донбасу – але через Київ, як то вчинили в Казахстані.
Тому складається враження, що Росія, Білорусь і Казахстан вступили в якісь різні союзи. Бо перша, не шкодуючи грошей, будує "наднаціональний союз", а всі решта – намагаються виключно поправити свої економічні справи, головно за рахунок першої. Це абсолютно чесно визнають і в Кремлі. Той факт, що попри старання Москви, приміром, товарообіг між Казахстаном та рештою членів ЄАЕС цього року впав майже на 20% порівняно з роком минулим, свідчить про те, що економічна складова хоч вже "скасованої" ЄврАзЕС, хоч новостворюваного союзу далека від досконалості. І тиснути на когось з членів, погрожуючи вигнанням з економічно вигідного союзу, Москві не вдасться – у зв’язку з відсутністю якоїсь вельми значної вигоди.
При тому "успішне" створення ЄАЕС може зіграти з російським лідером і зовсім поганий жарт. Захопившись вчорашньою церемонією підписання, Володимир Путін почав говорити дивні речі. Наприклад, про перспективи зближення, а то й інтеграції з ЄАЕС не тільки Узбекистану, але й В’єтнаму, Туреччини, Індії та Ізраїлю.
Зрозуміло, що після тихого провалу "великої російсько-китайської дружби" – точніше, після її переходу з ініціативи Пекіна в жорстко меркантильні рамки – Росія потребує нової "великої геополітичної перспективи" у вигляді партнерства, приміром, з Індією, яка є одним з небагатьох достойних суперників Китаю.
Проте якщо "купівля" білоруської, казахської, вірменської та киргизької дружби обійшлася Росії, за оцінками журналістів, десь у 5 млрд. доларів, то "подружитись" з Індією може вийти на порядок-другий дорожче.
Добре, якщо все завершиться пропагандою. Цікавіше буде, якщо Росія почне робити якісь реальні спроби у цьому напрямку. Будучи не в стані зацікавити своїх партнерів фінансово, все, що може запропонувати їм Москва – це ще радянські, при тому головно військові технології. В тому числі і ракетні та ядерні. І якщо Індія вже й без того має як ядерний потенціал, так і засоби його доставки (хоч в плані вдосконалення міжконтинентальних балістичних ракет у Делі є чималі перспективи для росту), то передача подібних речей іншим країнам може зробити цей світ ще менш спокійним місцем. А попередня поведінка Володимира Путіна виключає цілком обґрунтовану підозру, що чийсь спокій та безпека важать для нього не надто багато.