Інформація про те, що на посаду директора Національного антикорупційного бюро може бути призначено колишнього федерального прокурора, помічника прокурора США Богдана Вітвицького, звісно, не могла не потішити.
Етнічний українець Богдан Вітвицький з 1992 року служив в якості федерального прокурора в Міністерстві юстиції США. У період з травня 2007 по вересень 2009 року працював в якості юридичного радника при посольстві США в Києві, де він працював над проектом по боротьбі з корупцією. У зв'язку з цією роботою він був другим іноземцем, який коли-небудь отримав медаль від Державної прикордонної служби України та подяку від парламентського комітету по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією, а також відзнаки Міністерства внутрішніх справ.
Вітвицький є засновником і першим президентом Україно-американської професійної і бізнесової асоціації Нью-Йорку і Нью-Джерсі, і засновником стипендіальної програми, що в 1990-х роках надавала можливість українським студентам протягом семестру навчатись в Гарварді. Він має ступінь доктора наук та диплом юриста, обидва отримані в Колумбійському університеті.
Отже, причини бажання української влади призначити пана Вітвицького на цю посаду цілком зрозумілі. Складається враження, що голосне юридичне ім'я, досвід практичної правоохоронної роботи та бездоганна репутація поєднуються в одній особі на наших теренах вкрай рідко.
На подібні роздуми наводить хоча б той факт, що комісія, яка обиратиме директора Антикорупційного бюро, складається з людей, від практичної правоохоронної діяльності вельми далеких – за винятком хіба Джованні Кеслера, директора Європейського бюро по боротьбі із шахрайством. Себто зрозуміло, звичайно, що для роботи в комісії люди обирались такі, які б не викликали публічних сумнівів у безпристрасності, і не стали в процесі вибору просувати якісь свої інтереси. Проте симптоматично, що серед них не виявилося навіть, приміром, посивілих ветеранів правоохоронної системи, які давно вийшли у відставку.
Тому Вітвицький, з більш ніж 25-річним практичним стажем, нагородами від американського правосуддя, та давньою і прискіпливою увагою до українських проблем, був би хорошим варіантом для посади директора Національного антикорупційного бюро. Тим паче, що він не раз стикався з українською проблематикою – зокрема, на посаді радника з правових питань департаменту юстиції США в Україні.
Інша річ, що пан Вітвицький просто "не вписується" в сучасну українську реальність. Зокрема, колишній федеральний прокурор не розуміє багатьох "очевидних" для українських юристів речей. Більше того, він висловлює цю свою недовіру голосно і публічно. Він не розуміє, наприклад, чому люстрацію здійснює не авторитетний незалежний орган, а, фактично, нові чиновники. А також чому тільки під люстрацію потрапляють чиновники, стосовно яких треба проводити кримінальне слідство за підозрою в корупції. І чому взагалі люстрацію регулює закон, який, з одного боку, дає широке поле для зловживань, а з іншого – не гарантує практичного використання навіть проти очевидних кандидатів на покарання. Себто чому люстрацію, фактично, втопили у балаканині і дрібних адміністративних інтригах. Хоча останнього пан Вітвицький, як юрист і особа вихована, звісно, не каже. Можна припустити, що подібні думки є у Богдана Вітвицького і щодо багатьох інших елементів українського законодавства – просто він ще не висловлював їх публічно.
Тому виникає справедлива підозра, що чоловік, який вже не женеться за престижем і кар’єрними здобутками – вік і статус йому це дозволяють – не погодиться на гру за правилами, які йому не подобаються. Або, здійснивши своєрідну "самопожертву", погодиться – але невдовзі пошкодує і скасує своє рішення.