Консолідацію пострадянського простору під егідою та тиском Москви змінить остаточний розпад імперії.
Євразійський проект, що його активно просувала Москва в останні десятиріччя, може стати першою жертвою системної кризи післяпутінської Росії, в якому країна неминуче опиниться через авантюрну політику нинішнього російського президента.
Не варто забувати, що початковий імпульс ідеї інтеграційного об'єднання на пострадянському просторі був даний не з Кремля. Модельний проект євразійської інтеграції вперше запропонував президент Республіки Казахстан Нурсултан Назарбаєв на виступі в Московському державному університеті в березні 1994 року. Початковий розрахунок пострадянських лідерів був в принципі розумним. В умовах глобалізації різноманітні інтеграційні об'єднання є ефективним механізмом захисту економічних інтересів - досить згадати такі організації як АСЕАН, ЄС, НАФТА та інші. Враховуючи об'єктивні економічні зв'язки й виробничі ланцюжки, що дісталися пострадянським державам у спадок від СРСР, євразійська інтеграція мала під собою раціональні підстави.
Проблема полягає в тому, що в нинішньому своєму вигляді (з 2014 року) євразійська інтеграція остаточно перестає відповідати тим принципам, на яких будувалися відносини між Росією та іншими членами об'єднання. Для Казахстану й Білорусі основа співробітництва з РФ - економічний прагматизм і повага їхніх суверенітету й незалежності (читайте як "недоторканність авторитарних режимів Лукашенка і Назарбаєва від втручання ззовні"). В обмін Кремль отримував, насамперед, найпотужніший пропагандистський ресурс образу "відродження СРСР" і засіб тиску на еліти країн-членів Митного Союзу. До 2014 року процес інтеграції протікав у напрямі, що влаштовував усіх її учасників. Росія отримувала іміджеві вигоди, а інші члени інтеграції - фінансові. У 2014 році все різко змінилося.
Авантюризм Володимира Путіна у зовнішній політиці, спровокований Майданом, призвів до того, що тепер співпраця з Росією для держав пострадянського простору перестала бути прагматичною. Російська Федерація опиняється у глибокій економіко-політичній кризі, яка лише наростатиме й досягне свого апогею саме до моменту відходу російського президента. Відповідно, жодних фінансових вигід співпраця з такою Росією принести не може, а ризики у вигляді складнощів у відносинах з Європою, США, та й самою РФ теж – гарантовані. Крім того, не варто забувати й про обіцянки російського президента "захищати росіян, де б вони не жили", які жорстко суперечать ідеям незалежності та суверенітету пострадянських держав. Зникає головна умова інтеграції – взаємна довіра сторін. Так нещодавно національна палата підприємців Казахстану заявила, що вважає за необхідне впровадження тимчасових торгівельних обмежень з Євразійським економічним союзом для захисту внутрішнього ринку і точкове субсидування підприємств обробного сектора.
Таким чином, старий євразійський проект вже можна вважати закінченим. Питання, чи відродиться він на нових прагматичних підставах після Путіна, залишається відкритим. Як уже зазначалося вище, ряд об'єктивних передумов для інтеграції існує, але в умовах кризи Росія навряд чи зможе запропонувати потенційним союзникам кооперацію. У будь-якому разі варіант з "годуванням" Росією своєї передбачуваної буферної зони стає неможливим через елементарну відсутність ресурсів. Їх не вистачить навіть на маленьку Вірменію, яка вже оголосила про відновлення переговорів з приводу угоди з Євросоюзом про асоціацію.
Як не парадоксально, єдина держава, яка може спробувати створити нове інтеграційне об'єднання - це Україна. Якщо протягом найближчих років країні вдасться створити всередині себе "простір розвитку" - тобто, привабливі умови для ведення бізнесу, то українська економічна модель стане привабливою як мінімум для сусідніх держав - Білорусі та Молдови. Для успіху інтеграційних процесів на пострадянському просторі потрібні принципові зміни інтеграційного формату. Інтеграція повинна стати дійсно прагматичною, без країн-донорів. На жаль, на даний момент - це найнеймовірніший сценарій. Тож, слід констатувати: з утратою Москвою можливостей та інтересу до консолідації пострадянських держав процес політичного та економічного розпаду колишньої «одної шостої» стане неминучим. І хоча об’єднання на кшталт Союзної Держави, СНД, ЄврАзЕС та ОДКБ формально продовжать своє існування, сенсу в ньому буде ще менше, ніж нині.
Набагато імовірніший дрейф пострадянських держав до вже існуючих економічних центрів - Європейського Союзу й Китаю. КНР вже стала найвпливовішою державою в Центральній Азії, і після російської кризи цей вплив тільки посилиться. ЄС може спробувати конкурувати з КНР в боротьбі за нафтогазові ресурси Казахстану й Туркменістану, але на цьому ринку в китайців в силу географічної близькості та ідеологічної неперебірливості набагато більше переваг. Інтеграцію з Європейським Союзом спробують провести держави Кавказу - насамперед, Грузія й Вірменія в силу вже наявних економічних і культурних зв'язків.
А де ж місце власне постпутінської Росії в цьому світі? Вибір у неї насправді буде невеликий. В умовах неминучої економічної кризи ресурсів для самостійної політики в країни практично не залишиться, тому для нової РФ все питання в тому, до якої сторони вона спробує долучитися в якості слабшого партнера у пошуках фінансів для зниження гостроти кризи: до ЄС чи до Китаю. З точки зору прагматизму, Європа набагато привабливіша в силу напрацьованих культурних, економічних і донедавна політичних зв'язків.
Однак після відходу Путіна до влади всередині країни можуть прийти ще більші популісти, і замість прагматизму нова Росія стане джерелом нестабільності для всього пострадянського простору. Втім, на часовому відрізку в рік після ВВП це буде неминуче незалежно від того, чи піде нове керівництво далі на Схід чи вирішить все ж «повернутися» на Захід. Хоча такий вибір, швидше за все, буде просто відкладений на невизначений термін.
Читайте також: Світ після Путіна. Казка про Новорічне повстання, випадкового "прєємніка" та американські гумконвої