Промислова, орієнтована на приватну власність та індивідуальні свободи Північ зчепилася з Півднем, який вважав, що традиції і право володіти чорними рабами невід’ємна частина південного стилю життя і готовий був боронити його всіма силами.
Шансів реалізувати свої фантазії у південців було небагато. Часи вже були, як то кажуть, «не ті» - по всьому світу рабство забороняли. Хоча серед інтелектуалів світу популярні були ідеї, що чорношкірі мешканці нашої планети - нижча раса, проте право володіти людьми на засадах права приватної власності (як речами) відживало своє і залишалось тільки питанням часу, коли його скасують, ну і звісно, на яких умовах.
Проте коли в 1860 році президентом США обрали Авраама Лінкольна, південні штати «психанули» і вирішили, що будуть відділятися, хоча про скасування рабства ще не було й мови. Лінкольн в свою чергу сказав, що «ніхто, нікуди не піде», а Союз (себто Сполучені Штати) залишаться єдиними. Далі руки самі потяглися до зброї і почалася війна.
У відкритій війні проти індустріально розвинутих північних штатів шансів у Півдня не було, здавалося б усі козирі в руках Вашингтона. І армія, і флот, і необмежені можливості для постачання, але тут же виявилася і проблема – вище армійське начальство ніяк не могло навчитися воювати і раз за разом терпіло дошкульні поразки.
Президент Лінкольн був надзвичайно терплячим, за що йому неодноразово діставалося від пересічних американців, які вимагали результату, причому навіть не сьогодні, а вчора, не соромилися репетувати «нас зливають». Проте поступово Лінкольн втрачав терпець і почав звертати увагу на тих, хто показував результат в бойових діях, незважаючи на те, що в мирний час це були далеко не найприємніші люди.
Яскравий приклад Улісс Грант. Після закінчення в 1843 році військової академії у Вест-Пойнті військова кар’єра у Гранта не заладилася. Не те щоб він був поганим командиром, скоріше навпаки. Доки треба було воювати з індіанцями, або під час війни з мексиканцями все було нормально, тяжко стало, коли війни завершилися. І Грант від нудьги приклався до пляшки. Демобілізувався з військової служби, пробував займатися фермерством, потім допомагав батькові в приватному бізнесі, але нічого доброго з того не виходило. Здавалося, все, пропаща людина.
Генерал Улісс Грант, 1863 рік.
І тут вибухнула Громадянська війна. Як колишній військовий і справжній патріот Грант записався в добровольчі батальйони в Штаті Іллінойс, де його одразу обрали командиром. В боях з південцями виявилося, що Грант отримує перемоги і вже за кілька місяці його призначають командувачем всіх добровольчих батальйонів в Міссурі. Крок за кроком Грант добивається нових і нових перемог. В 1862 році захоплені форти Генрі і Донельсона. Був отриманий стратегічний плацдарм для наступу на Південь. І Лінкольн зробив ставку на нього. Наступного року Грант в результаті кількох штурмів захопив фортецю Віксберг, яка дозволяла контролювати річку Міссурі. Грант поступово брав Південь в облогу, крок за кроком рухаючись на Південь.
Згодом, генерал Уїльям Текумсе Шерман у своїх мемуарах згадував, що найважливішою властивістю Гранта було повне небажання рахуватися з тим, що неприятель може з ним зробити. Щоправда, з цим він поєднував талант стратега, вміння вибрати напрям удару, сконцентрувати війська та забезпечити їх всім необхідним для атаки. Проте коли ціль була сформульована і поставлена, то ніякі втрати не могли зупинити Гранта. Втрати ж були за нинішніми мірками просто колосальні. В 1864 році наступаючи на Вірджинію, столичний штат Півдня Грант зіткнувся з військами Роберта Лі, свого колеги по академії Вест-Пойнт. Втрати Потомакської армії якою командував Грант сягнули 18 тисяч бійців (для розуміння – українська армія за 10 місяців боїв з проросійськими бойовиками на Донбасі втратила вбитими 1,5 тисячі бійців), але сподівання Лі, що це зупинить просування потомакської армії на Південь виявилися марними. Втрати не примусили Гранта зупинитися навіть на день.
Війська генерала Гранта в боях: Битва при Вілдернессі, 5-7 травня 1864 року, втрати – 18 тисяч бійців; Битва при Спотсільвейні,8-21 травня 1864 року, втрати – близько 20 тисяч.
Його армія наступала далі, і вже через рік в квітні 1865 року після битви при Аппоматоксі Грант примусив війська Лі капітулювати. Громадянська війна в США закінчилася. Північ перемогла, єдність США було збережено, рабство скасовано, щоправда ціна була величезна – загальні втрати вбитими склали 620 тисяч чоловік з обох сторін. При цьому слід мати на увазі, що за населенням у 1860 році, напередодні громадянської війни Сполучені Штати налічували трохи більше 31 мільйона жителів, себто були більш ніж на 10 мільйонів менші за сучасну Україну. Це, так би мовити, для розуміння масштабів втрат та конфлікту.
Генерал Грант приймає капітуляцію армії генерала Роберта Лі, при Аппоматоксі, 1865 рік
Що стосується Улісса Гранта, то незважаючи на те, що після війни американці двічі (1868 і 1872) обирали його президентом США, навряд чи можна сказати, що він був успішним президентом. Боротьба з корупцією не вдавалася, працювати і домовлятися з Конгресом Гранту не хотілося і він все частіше зазирав до пляшки. Ще гірше стало, коли завершилася його президентська каденція. Кілька невдалих спроб зайнятися бізнесом, випивка, кругосвітня подорож, яка не принесла особливо задоволення, і от уже друзям довелося збирати гроші, щоб якось підтримати бойового генерала і колишнього президента.
Генерал Грант – президент США, 1868 рік
Зрештою Конгрес призначив йому персональну пенсію в розмірі генеральського окладу. Знову таки, в світлі українських реалій і перманентних дискусій про заробітки і пенсії чиновників, варто відзначити, що всього 150 років тому, в США навіть президенти не отримували пенсію автоматично, а необхідне було спеціальне рішення Конгресу. Персональна пенсія врятувала генерала і екс-президента від злиднів, але навряд чи повернула душевний спокій. На своєму місці генерал Грант почувався лише під час війни, яку на щастя для свої країни переможно завершив. Він не належав до генералів, які знаходять щастя в часи миру, майстерно розбудовуючи дачі та організовуючи фарбування трави в насичений смарагдовий колір. Проте, ніхто не пам’ятає, як їх і звали, а генерала Гранта, кожен може побачити, поглянувши на купюру в 50 американських доларів, з якої бойовий генерал похмуро поглядає на далеких нащадків.