Коли експерти на кшталт Збігнева Бжезинського говорять про фінляндизацію України, вони, за звичай, фокусуються здебільшого на способі побудови стосунків з Росією вже по війні.
Орієнтація на Захід без офіційного вступу до НАТО – ось і вся суть ідеї. Натомість, варто говорити про наступне: правдива фінляндизація – це збереження суверенітету шляхом втрати частини території. Причому відданої агресорові за непомірно високу ціну. Вже цього було б достатньо, аби перетворити маршала Маннергейма на національного героя Фінляндії. Однак іконою для кількох поколінь громадян країни він став не лише тому – і не стільки. Просто весь час, що Маннергейм був при владі, він особистим прикладом переконував співвітчизників, що вони насамперед фінни, й усі відмінності між ними – мовні, релігійні, національні, політичні – вторинні. З ними завжди можна розібратись у власному домі – якщо дім буде. Маннергейму вдавалося лишатись осторонь партійної боротьби, а вміння тримати дистанцію навіть із «любими друзями» забезпечувало йому беззаперечний авторитет арбітра. І ще: Маннергейм завжди пам’ятав, що узурпувати славу – все одно що узурпувати владу. Коли маршала вже по закінченню Другої Світової питали, хто керував бойовими діями, він завжди відповідав: «Весло і я». Це зовсім не жарт – просто відповідь лунала фінською ("Airo ja minä").
Карл Густав Маннергейм на дипломатичному прийомі
Весло – ніхто інший як Аксель Фредрік Айро. Друге «Я» Маннергейма. Керівник оперативного управління Генштабу під час Зимової війни (1939-1940) та його очільник в останні два роки Війни-продовження та Лапландської кампанії (1941-1945). Мозок армії. Саме він планував усі стратегічні операції фінських збройних сил як проти радянських, так і проти гітлерівських військ.
Швед за походженням, до восьми років він мав типово скандинавське прізвище Йоханссон. Та його батько, Отто Фредрик, «захворів» на фінноманію, що викошувала ряди шведської й німецької аристократії та середнього класу (рух, аналогічний українському хлопоманству), й 1906 року разом із сім’єю змінив національність – щонайменше, політичну, офіційно зафіксувавши цей крок зміною паспорту. Втім, чому він обрав прізвище Весло, лишається тільки здогадуватись.
Зрештою, наша історія не про нього. 1917-го Аксель закінчив школу й мріючи про кар’єру інженера, готувався до вступу в політех. Однак карти сплутала громадянська війна. Загальна логіка подій що в Україні, що у Фінляндії була досить схожою. Хіба Маннергейму вдалося те, що не вдалося Скоропадському: держава встояла. Зокрема й зусиллями Акселя Айро – майже студента, що добровільно вступив до сил самооборони міста Порі. Потім були кількамісячні артилерійські курси, фронт, бої на Карельському перешийку і штурм Виборга в якості коригувальника вогню. А по війні – чин молодшого лейтенанта резерву, Медаль Свободи ІІ класу. І жодних перспектив у цивільному житті.
Аксель Фредрік Айро
При тому юний офіцер з хистом до математики був одним з небагатьох, хто ознайомився з новітнім тоді методом управління вогнем, розробленим батьком фінської артилерії Віло Неноненом. Полковник-ветеран російсько-японської та Першої Світової, зумів скласти теоретичний опис траекторії польоту снаряда, вивівши для цього ряд формул, та створив на їх основі набір таблиць із готовими розрахунками (до речі, метод Ненонена використовують досі). Айро долучився до цієї роботи, дозволивши їй визначити своє майбутнє. Вже за рік він став лейтенантом, а ще через рік був переведений до Генштабу. І невдовзі відряджений до Франції. Три роки він провів у Сен-Сірі. І хоч Айро не став таким знаменитим, як курсом молодший Шарль де Голль, йому теж згодом доведеться приймати доленосні рішення.
А поки що кар’єра йшла вгору: наступне звання щодва роки. Можливо, не без допомоги Ненонена. Адже той з 1920 до 1937 року лишався генерал-інспектором артилерії – з піврічною перервою на навчання у Франції у той самий час, що й Айро, та дворічною – в 1923-1924 роках, коли Ненонен очолював Міністерство оборони. До речі, цікава деталь: йому довелося полишити цей пост після не надто політкоректного публічного виступу – ура-патріотам не сподобалось, те, що міністр розхвалив етнічних шведів-офіцерів. Та попри політичне фіаско, нікому навіть на думку не спало виганяти класного фахівця зі збройних сил.
Але повернімося до Айро. В 1939 році він був уже досвідченим шефом оперативного відділу Генштабу та секретарем Ради оборони. Підготовка до оборони йшла ударними темпами, лінію Манергейма добудовували, але цього було замало. Пропаганда, звісно, піарила її як могла, але їй було далеко й до лінії Мажино, й до бельгійських укріпрайонів. Щильність оборонних споруд на Карельському перешийку була невеликою – згруба один ДОТ на кілометр фронту.
Залишки "лінії Маннергейма"
Однак в умінні використовувати наявні можливості фінське командування стояло на голову вище західних колег: за планом Айро проміжки між дотами було прикрито піхотою. Французи й бельгійці не зробили цього, хоч у них було 9 місяців до початку бойових дій, а у фіннів - лише чотири. Тож, перш ніж радянські війська прорвалися до споруд лінії Маннергейма, їм довелося сколупати майже 2,5 тис. ДЗОТів. Ще одна заслуга Айро – блискуче проведена під виглядом навчань мобілізація резервістів за місяць до нападу. Нарешті, широке застосування «фермопільського» підходу дозволило побудувати досить ефективну оборону.
Загалом, тодішня війна Москви проти Фінляндії й нинішня проти України мають чимало спільного. Як тепер РФ, так тоді СРСР не просто не жалів гарматного м’яса, але й влаштував масовий терор проти мирних громадян. Радянські стратеги планували зломити фінський спротив шляхом одночасного спустошення країни та одночасного її розчленування. При цьому неабияке значення в розрахунках надавалося деморалізації цивільного населення й порушенню роботи держустанов. Агресори діяли загалом шаблонно. Шок і подив викликали хіба варварські бомбардування населених пунктів. Тоді застосовували авіацію й запалювальні бомби, тепер – РСЗО й гармати, але різниця, погодьтеся, непринципова. Особливо якщо зважити, що тоді більшість фіннів жили в дерев’яних будинках.
До речі, ці бомбардування призвели до втрати Москвою симпатій навіть серед лівих і робітничого класу, що доти приязно ставилися до комуністичних ідей: більшовики ж обіцяли захист, хліб і покращення життя – куди поділися всі ці («Русский мир» - усього лиш інша обгортка того самого імперіалізму) обіцянки? Крім того, вони збурили весь світ достоту так само, як нині – терористичні обстріли українських міст. Такі дії – зокрема, бомбардування Хельскинки й розстріли ешелонів із біженцями – зробили для міжнародного руху на підтримку Фінляндії не менше, аніж дипломатія.
Перелічу лише ключові моменти. Нескінченні дебати на міжнародних майданчиках – настільки ж гострі, наскільки безглузді. «Глибока стурбованість» Заходу. Безрезультатні спроби переговорів за участю західних посередників. І водночас – фінансова допомога іноземних держав жертві агресії, волонтерський «інтернаціонал», передача «захисних» озброєнь, добровольчі формування – все це наче про сьогоднішню Україну.
Рельєф та кліматичні умови, що прив’язують бойові дії до доріг, панівна роль артилерії, допоміжна функція танків – теж щось дуже знайоме. Як і те, що воювати доводилося ледь не музейними експонатами: найстаршу з 444 гармат, що мали фіни в грудні 1939 року, виготовили в 1877-у. Боєприпаси ж тривалий час були переважно зі складів російської імператорської армії.
Водночас, фінське командування чудово усвідомлювало, з якими ризиками пов’язана глуха оборона – і, що не менш важливо, - зуміло пояснити це політичному керівництву країни. Рухома, агресивна оборона, флангові удари легких високомобільних єгерських груп по розтягнутих комунікаціях Червоної армії, активна робота снайперів – за всіма цими діями чітко читалася мета: не збереження територій чи опорних пунктів, а завдавання максимально можливої шкоди ворогу. Приміром, тут можна порахувати котли на підступах до самого лише Кухмо.
Та сили все ж були надто нерівні. Фінам довелося таки поступитись. Проте за активної участі Айро їм удалося зберегти боєздатну армію. Як зазначав він сам, на заключних етапах війни на східному кордоні не можна було знайти жодної точки, яка вказувала б на розвал оборони. Серед істориків щодо цього твердження єдності немає, проте у фінській історіографії існує версія, що погодитись на невигідні умови миру й утрату частини території навіть більшої, аніж «по-хорошому просив» СРСР, фінів переконали німці. Берлін готувався до великої війни, й йому був потрібен ображений Росією, але не розгромлений союзник. Втім, це вже інша історія. Зауважу лише, що під час війни-продовження фінські війська загалом не просунулися далі територій, які вважали своїми. І це не випадковість: коли 1946 року під тиском СРСР у Фінляндії ініціювали процес над військовими злочинцями, з’ясувалась незручна для Москви річ – фінський генералітет, включаючи начальника Генштабу, не знав про план Барбаросса і зовсім не був зацікавлений у захопленні «життєвого простору на Сході». Хельсінкі лише хотів повернути своє.
Ну і на останок – попри те, що контрольованим СРСР повоєнним фінським спецслужбам не вдалося цього довести, Айро був причетним до так званої справи збройових схованок. Коли в 1944 році виник ризик окупації, Генштаб Фінляндії розробив плани по переходу збройних сил на нелегальне становище й підготувався до партизанської війни, створивши мережу баз, запасів харчів, медикаментів і складів зброї для 50-тисячної армії. Все відкрилося випадково, коли якийсь жебрак почав торгувати провіантом, краденим з такого сховку. Втім, щойно заколот розкрився, більшість запасів загадковим чином повернулася туди, звідки була взята. Айро відсидів два роки в СІЗО, але пришити йому нічого так і не змогли. Як не змогли дізнатись нічого й про інших учасників плану – за що Айро дістав прізвисько «мовчазний генерал». Зрештою, на одне питання він завжди відповідав охоче – хто керував бойовими діями: «Маршал і я».
Читайте також: Де Лінкольн знаходив генералів і чого у нього міг би повчитися Порошенко