В Україні не стартує власна індустрія телесеріального виробництва, бо всі, від кого це залежить, чекають набуття чинності багатостраждальним законом про заборону російських серіалів. У його основі лежить законопроект №1317, більше відомий як «закон Княжицького – Денисенка», - його авторами є народні депутати Вадим Денисенко та Микола Княжицький, який, до всього, очолює парламентський Комітет із питань культури та духовності.
Якщо заборона російських серіалів набуде чинності, у телеканалів буде два місяці, аби впорядкувати фінансові справи за раніше укладеними контрактами із російським виробником. Після цього – суто теоретично! – мало б розпочатися власне виробництво. Практика щоденного, щомісячного та щорічного домінування в українському телеефірі фільмів про героїчні будні справедливих російських поліцейських, працівників НКВД та СМЕРШу, військових, бравих десантників та інших захисників російської вітчизни довела: серіал – це зброя. Яка зміцнює країну-виробника і, в разі, якщо виробляє їх держава-агресор, є зброєю масового враження для сусідів.
Отже, створення власної кіно- телеіндустрії рівноцінне потребі держави Україна в сучасному летальному озброєнні. Й зміцнить наш тил насамперед ідеологічно та світоглядно. Бо завдяки серіалам і кіно, про що, зокрема, говорила Ада Роговцева в ефірі «Еспресо» минулого тижня, відбувається найбільший вплив на свідомість громадян. І вплив цей не завжди негативний. Вірніше, завдяки кіно свідомість зазнає руйнацій лише в авторитарних і тоталітарних суспільствах. Якщо країна орієнтована на демократію, кіно лише мотивує подібну орієнтацію. Вводячи масового глядача в контекст не чужої, а своєї країни. Створюючи та формуючи ідентичність. Або – адаптуючи до знайомих та близьких реалій кращі зразки іноземного, передусім – західного, європейського та американського культурного продукту.
Проте є інший сценарій. Якщо заборона російських серіалів не подіє, українські канали далі закуповуватимуть російський продукт. Факт підписання спікером парламенту Володимиром Гройсманом нарешті проголосованого більшістю депутатів законопроекту №1317, виявляється, ще нічого не означає. Бо документ не підписано Президентом України. Значить, тягнути волинку можна далі.
Та навіть якщо Петро Порошенко нарешті поставить свій підпис, менеджмент наших каналів має на цей випадок план «Б». Відомо, що під заборону попадає передусім «чоловічий» контент: гостросюжетне пригодницьке кіно, найсильніше за впливом. Тому його закупатимуть у Польщі, Франції, Німеччині, США та навіть у Латинській Америці. Нагадаю забудькам: коли канал «1+1» двадцять років тому лише стартував, праймовий час віддавався недорогій та не надто свіжій, 1985 року створення, аргентинській теленовелі «Чорний восьминіг». А канал СТБ, маючи інший, ніж тепер, формат, тішив глядача в кращий час польським кримінальним серіалом «Екстрадиція».
Значить, українські канали працюватимуть за схемою: мелодрами – з Росії, Туреччини та Мексики, детективи – з Європи та Аргентини. Причому любовні історії будуть правдивими прем’єрами. Натомість «чоловіче кіно» запропонується гарної якості, але не першої свіжості. Звісно, ситуація лише моделюється. Та, трошки знаючи українську практику, втілення такої чи подібної моделі досить реальне.
Також варто розуміти: самі по собі телеканали в Україні майже нічого не вироблять, і ця практика поширена по обидва боки наших кордонів. Народжені в СРСР пам’ятають заставку, що з`являлася перед початком кожної серії телефільму і повідомляла: стрічку знято «по заказу Государственного комитета СССР по телевидению и радиовещанию». Тобто замовником виступав єдиний у Союзі орган – Держкіно, а виконавцями, підрядниками -державні ж студії «Мосфільм», «Ленфільм», «Студія імені Довженка», «Одеська кіностудія», «Ризька кіностудія», «Узбекфільм» тощо – кому розподілять.
Відповідно, зараз телеканали, в тому числі – українські, працюють із продакшн-студіями. Замовляючи фільми й серіали їм. І, що головне, гарантуючи закупівлю або навіть перераховуючи гроші на виробництво.
У цьому – наріжний камінь проблем розвитку кіно- телевиробництва в Україні. Менеджери провідних каналів готові замінити російські серіали українськими – якщо побачать готовий продукт, умовно кажучи – виставлений на торги. Або – виробляти ті серіали, які можна гарантовано продати в Росію. А таку гарантію дає лише спільне, читай – домінуюче ідеологічно виробництво з Росією. Бо за російські гроші і для російського ринку кіно, наповнене українським контекстом, створити неможливо. Значить, українським продакшенам лишається технічне забезпечення зйомок та підбір українських акторів для ролей другого плану і в масовки. Сценарій, постановка й виконавці головних ролей – все робитимуть громадяни держави-агресора.
Закон Денисенка – Княжицького це забороняє. Тож варіант почати власне виробництво лишається один: шукайте гроші самі, шановні продакшн-студії. Або беріть у держави, або – в приватних інвесторів. І аж тоді, коли продукт буде готовий, менеджери каналів вирішуватимуть, годиться для них кіно чи не годиться. Й скільки вони можуть за нього заплатити. Можете не сумніватися: пропонуватимуть удвічі менші суми, ніж за серіали, зроблені в Росії.
Лишається почути адекватне пояснення від керівництва українських каналів, чому на закупку кіно та серіалів гроші є, а замовити виробництво вітчизняним продакшн-студіям – грошей нема, бо фінансова криза.
Довідка перша: створення однієї серії дорівнює сумі її закупівлі. Зараз це приблизно $30 тисяч. Тобто купити в Росії детективний серіал тривалістю в 16 серій – лише $480 тисяч. Розрахунки, звісно ж, у валюті.
Довідка друга: українські продакшн-студії готові зменшити апетити, затягнути паски та працювати за ці гроші. Актори погоджуються переглянути гонорари в бік зменшення, сценаристи й режисери – також. Проте купити чужу зброю все одно чомусь вигідніше, ніж виробити свою.