Про затребуваність культури
Україна зараз справді змінюється і ти це відчуваєш. Змінюється не так швидко, не так кардинально як хотілося б, але зараз страшенно затребуваною є культура. Це парадоксально, ніби в країні війна, в країні економічна криза, всі мають економити останню гривню, але люди масово ходять на концерти, на вистави, на літературні вечори, купують книги. Тому що раптом багато хто усвідомив наскільки важливі ось такі базові речі, що все це можна легко втратити, тому важливо все це цінувати і за це все триматися. Багато хто раптом почав цінувати своє. Раптом всі зрозуміли скільки всього цікавого виготовляється. Що у нас є своє телебачення, своя преса, свої художники, свої музиканти.
Про зміни в суспільстві
Мені здається, що багато людей стали уважнішими один до одного. Далеко не всі. Ці зміни стосуються лише частини суспільства, багато людей і далі живуть своїм якимось життям, і для них нічого не відбувається і нічого не діється. Але ті, хто дійсно включився у всю цю ситуацію, вони уважніші. Скажімо, коли ти на вулиці не знаєш куди піти, тобі підкажуть дорогу, тобі поступляться місцем. Та в принципі, з тобою заговорять! Насправді зараз дуже напружена ситуація, це не від "хорошей жизні" і це не від того, що всі раптом стали хорошими і позитивними. Просто всі розуміють цю загальну напругу, загальну небезпеку і багато хто намагається в цю ситуацію включитись. Людям потрібно говорити, людям потрібно бути почутими, потрібно висловитися. Це знову ж таки свідчить про якусь загальну напругу, загальну якусь втому, можливо, від цієї всієї ситуації, але і про загальне бажання не здаватися, не поступатися, не відступатися, не закриватися. Це дуже-дуже цікавий момент.
Про власну творчість
Незабаром відбудеться презентація нової книги "Життя Марії". У книзі - вірші і переклади, які я писав і зробив нещодавно. Переклади Чеслава Мілоша польського поета, нобелівського лауреата. А вірші ті, які я писав протягом останнього року-півтора. Це такий собі поетичний щоденник за останній час. Частина писалася в Луганську, Донецьку ще минулого року, коли туди можна було заїхати. Там багато речей присвячених дійсно війні, присвячених всьому тому, що навколо нас відбувається.
Про підтримку піратства
Моя книга вже є в мережі. Я все викладаю. Я якраз поборник піратства. Просто потрібно довіряти своєму споживачеві, своєму читачеві, своєму слухачеві. Якщо ти все це викладаєш в мережу ти це робиш з прицілом на те, що людина це прочитає чи якщо скажімо, ти музикант - послухає, а потім прийде на твій вечір, концерт і купить це все у такому вигляді (ліцензійний диск, книга). От я, наприклад, дуже люблю паперове, тобто я можу прочитати в Інтернеті, але потім все одно піду і куплю книжку. Це якраз і стосується відповідальності. Людина, якщо вона серйозна, доросла людина вона розуміє, що я можу щось звичайно в піратський спосіб скачати, але якщо мені це подабається я підтримаю цю людину, щоб письменник чи музикант далі працював. І воно спрацьовує.
Про громадянську позицію
Ми з друзями, музикантами, письменниками не маємо мети змінити суспільство. Ми просто робимо свою роботу. Для того, щоб якось відповідати тому, про що ми говоримо (купувати квитки, купувати ліцензійну продукцію). Коли ти переймаєшся такою місією - змінити суспільство - то зазвичай в тебе нічого не вийде, а якщо ти просто чесно робиш свою роботу, то є шанс, що хтось до тебе дослухається і щось можна буде в такий спосіб змінити. Сьогодні набагато важливіше просто робити свою роботу, підтримувати людей, яким допомога сьогодні потрібніша, а сьогодні таких людей дуже багато: біженці, переселенці, поранені, солдати, люди, які справді страшенно потребують допомоги. Ну і ми в силу своїх скромних можливостей намагаємося допомогти.
Про те, що боротьба триває
У мене немає жодних виправдань війні і я їх не бачу. Безперечно всі ці жертви, які стаються щодня всі ці трагедії і драми вони просто вимагають того, щоб довести справу до кінця. Не можна відступитися, не можна зупинитися в пам'ять тих людей, які загинули. Війна примушує тебе включатися і вже не виключатися. Тому що інакше це немає сенсу. Люди, які загинули, яких вже немає з нами і не буде, яких не повернеш... Ну, хоча б у їхню пам'ять робити те, що робили вони і те заради чого це все починалося.
Про те, чому на Донбасі допустили сепаратизм
Я розумію, що сьогодні купа претензій до Донбасу, претензії часто безпідставні, часто надумані. Але от така річ. Я був востаннє в Донецьку та Луганську десь в кінці квітня - на початку травня минулого року. Там вже були сепаратисти, але це ще була Україна. На частині будівель висіли українські прапори, а на іншій частині вже російські. І така дуже дивна річ. У місті вже були сепаратисти, люди з автоматами, вони вішали свої прапори, а міста Донецьк і Луганськ жили своїм життям. Люди їздили на тролейбусах, на трамваях на роботу, на навчання, ходили в магазини. Ходили в одні магазини з сепаратистами, стояли з ними в одній черзі і це для них було нормально. Це була не їхня війна, не їхня ситуація. "Це хай вирішують політики, я посиджу почекаю, я зброю в руки не беру. Я законослухняний громадянин без мене вирішать. Мені це не потрібно, мені головне, щоб була моя робота". А потім Бац! І роботи в один день немає. Бац! І в один день немає пенсій, немає зарплати, немає соціальних гарантій і лікарні не працюють. Потім у магазинах якось цей хліб-масло зникли. І люди починають говорити: "Як же так сталося, я нічого поганого не робив!". Так ти взагалі нічого не робив: ні поганого, ні хорошого. Це така річ, яку потрібно пам'ятати.
Була така традиція - нічим не цікавитися, ні на що не зважати, перекладати відповідальність за події на когось іншого. На політиків, на місцеву владу, на правоохоронні органи, на якихось активістів. Це те, що культивувалося в останні роки там. От є пахан, який за це відповідає, за цю територію, а ви хочете ходіть на вибори, хочете не ходіть. Якщо прийдете, то проголосуєте за того, за кого ми вам скажемо. І насправді люди виявилися заручниками. Їх сьогодні звинувачують у всіх смертних гріхах, звинувачують у сепаратизмі, хоча вони в багатьох випадках справді не підтримували сепаратистів, вони не ходили на жодні референдуми, на жодні мітинги, а от просто вони сьогодні заручники.
Про те, як не допустити повторення
В принципі активна життєва позиція має бути, це нормально. Коли людина переймається життям країни, коли людина цікавиться, що відбувається навколо неї. Коли вона цікавиться, що на її сходовому майданчику, у її під'їзді, на її подвір'ї, в її місті, в її країні - це нормально. Так і має бути. А інакше знову прийде якийсь чувак із "золотим батоном" і буде наказувати, що тобі робити. Якщо ти дозволяєш комусь вирішувати за тебе всі твої питання, всі твої проблеми, ну то будь готовий, що коли ти захочеш сам на когось вплинути, щось вирішити, то в тебе такої можливості не буде. В життя країни включатися потрібно, тому що це твоє, твоя країна. А як інакше? Інакше в якийсь момент ти дивишся новини, а там нові тарифи, новий курс долара, а там виявляється танки на вулицях твого міста, а там виявляється висять інші прапори на державних будівлях, а ти говориш: "А я цього не хотів, як же так?". А що ти зробив для того щоб цього не було?
Про неоднорідне населення Донбасу
Не можна говорити, що Донбас заселений незрозуміло ким. Я це не сприймаю. Донбас неоднорідний. Він дуже контрасний. Там одне село може бути заселене переселенцями з Росії, а сусіднє - переселенцями з Галичини. Ми зараз виступали зі співачкою Мар'яною Садовською в Маріуполі і Волновасі. І у Волновасі познайомилися з фолькльорною студією. Вони там збирають пісні. Виявляється, села навколо Волновахи заселені вихідцями з Чернігівщини - Слобожанщини. Себто пісні там народні, українські. Там говорять українською мовою, там співають українські пісні. Вони показували світлини 40-60-х років, на яких мешканці Донецької області, Волноваського району у вишиванках. Вони там танцюють гопака на фотографіях. А нам говорять, що Донбас заселений незрозуміло ким. Та зрозуміло ким. Потрібно просто якось уважніше дивитися.