Такі парки є в різних країнах - і в Литві, де до приватної колекції комуністичних скульптур ставляться як до цікавого туристичного курйозу, і в Росії, де не припиняються спроби перенесення вигнаного з п'єдесталу Фелікса Дзержинського на його "законне" місце на Луб'янці, перед зловісною будівлею КДБ-ФСБ.
Саме ця історія зі спробами повернути Дзержинського - як і інших комуністичних ідолів - нагадує, що недостатньо зібрати повалені монументи в парк. Необхідно ще і роз'яснити суспільству, що зібрані пам'ятники - це не шедеври мистецтва, а історичні артефакти, які нагадують про трагічні і ганебні сторінки нашого минулого.
Ми і так з усім цим дуже запізнюємося. Якби парк комуністичних структур створювався б раніше, не дійшло б до "ленінопада" і системного знищення пам'ятників вождю більшовиків. Їх би й так давно вже не було на центральних площах наших міст і селищ. Ми повинні були вчасно зрозуміти, що ці та інші пам'ятники - ніякі не скульптури, а елементи монументальної пропаганди більшовизму. Адже саме так сприймав насадження пам'ятників героям комуністичної ідеології сам Ленін. І те, що після своєї смерті він сам перетворився на головного ідола нового язичництва, розтиражовану мумію з Червоної площі - цілком символічно.
Важливо, втім, не тільки те, що зникає з вулиць і площ. Важливо й те, що на них з'являється. Насправді це і є найголовніше. Ті з нас, хто буває в на Заході, знають, як виглядає сучасний пам'ятник - він органічно вписується в міський пейзаж, він не тисне, не закликає, не пропагує. Він є витвором мистецтва і елементом пам'яті. А наші нові пам'ятники все ще залишаються трагічно радянськими.
Простіше кажучи - я не збираюся в цьому тексті влаштовувати дискусію про доречність пам'ятників Бандері або Шухевичу. Я хочу підкреслити простий факт: якщо бронзовий Бандера на постаменті естетично нагадує бронзового Леніна, це означає, що Ленін нікуди не подівся ані з наших вулиць, ані з наших мізків.