Я добре пам'ятаю, як це виглядало у радянський час. Пам'ятаю, що в день аварії на ЧАЕС обговорював із батьками свою поїздку до Києва на травневі вихідні (мешкав тоді у Дніпропетровську). Про аварію тоді взагалі ніхто не говорив, бо не було жодної серйозної інформації. Коли стали зрозумілі масштаби, керівництво СРСР вирішило все засекретити, як зараз Путін - втрати свого воїнства у війні проти України. Інструкції щодо поведінки після Чорнобиля ми отримували від Радіо Свобода та інших західних ЗМІ - яка ганьба!
Кажуть, що Чорнобиль став останньою краплею у довірі до соціалізму. Але ж справа зовсім не тільки у соціалізмі. В сусідніх із СРСР країнах, що також керувалися компартіями, повідомлення про просування радіоактивної хмарини передавалися по телебаченню - разом із інструкціями щодо поведінки населення. І це почалося в перші ж години після аварії.
Справа, як бачимо, не тільки у соціальному ладі, але й у ставленні до людини й екологічній культурі.
Москва в місяці лісових пожеж - місто, просто непридатне для життя. Однак рівень поінформованості населення мегаполісу про рівень небезпеки - нульовий. Мешканців Москви просто не інформують про загрози, тому що їхнє майбутнє нікого не цікавить. Навіщо хвилюватися, якщо Путін може почекати в Сочі, поки клімат хоч трошки поліпшиться?
Тут треба думати не тільки про аварії. Розгорніть будь-яку поважну газету в Європі - і поруч з прогнозом погоди ви побачите рапорт про цвітіння рослин та рівень забруднення повітря. На Заході людям звикли давати інформацію про атмосферу, в якій вони живуть - щоб громадянин сам робив вибір, залишатися в тому чи іншому місці надалі або змінювати екологію. Це і є правом на інформацію і вибір, те, що відрізняє цивілізований світ від Росії або Китаю. Й утаємничувати питання екологічної небезпеки - ну, це те ж саме, якщо би близька вам людина не повідомила, що захворіла на якусь небезпечну заразну хворобу. Стали б ви жити далі з такою людиною? А навіщо жити в країні, яка вам бреше?
Так що нам потрібно відходити від радянського - або ж російського - ставлення до людей, як до комах. Бо тоді й люди самі до себе так починають ставитись. Тоді цінність людського життя - нуль. Тоді й війна - мати рідна. Все це взаємопов'язане. І коли про рівень небезпеки ми на офіційному рівні чуємо тільки ввечері, за добу після початку пожежі - це погано. Бо свідчить, що такого розуміння важливості адекватної і вчасної інформації у влади ще немає. І чиновників, які відповідають за поінформованість населення про екологічні небезпеки, також.
Ми маємо жити у світі, в якому кожна пожежа матиме свій голос. І кожна рослина. І кожне небезпечне підприємство. Так, це не дуже комфортний світ - кажу як алергік. Але він набагато кращий, ніж світ чуток, невизначеності й байдужості.