Японці надають фінансову допомогу українській державі, ініціюють спільні проекти, максимально відкриті для контактів і навіть називають нашу країну майже по-нашому, "Україна"…
Тим часом важко знайти країни, більш несхожі між собою, ніж Україна і Японія. Острівна і континентальна, тисячолітня державність і століття бездержавності, країна, що зазнала поразки у Другій світовій війні і країна-переможець, член G7 і претендент на право ініціювати вступ до ЄС, передові технології й найсучасніша інфраструктура та самі знаєте, які технології й інфраструктура. При ближчому погляді цих відмінностей стає ще більше, і всі вони базуються на принциповій відмінності умов життя в наших країнах. Японці навчилися жити скромно, працювати ефективно, цінують порядок і колективізм. Українці часто намагаються персонально виділитися, здобути особисто для себе якісь переваги і привілеї, уникають копіткої праці і зазвичай обирають короткі шляхи до успіху.
У сфері суспільно-політичній ці відмінності дають цілу низку інституційних та поведінкових проекцій. Отже, чим українці відрізняються від японців?
Прийняття рішень. Після поразки у Другій світовій війні японська держава і суспільство вирішили змінити свою національну стратегію і сам спосіб мислення, що призвів до катастрофи. Вони змінили себе і стали жити по-новому. Українці впродовж останнього часу вже двічі приходили до висновку, що «далі так жити не можна» (2004 і 2014), але кожного разу намір «жити по-новому» лишається риторичною фігурою.
Формула національного успіху. Професор Шіраторі представляє сучасну модель японського успіху таким чином: слабка армія дає можливість забезпечити багатство країни. Ця формула прийшла на зміну мілітаризму та експансії довоєнного зразка, коли сильна армія забезпечувала сировинну базу для багатства країни. Українська варіація на цю ж тему звучала б наступним чином – слабка держава забезпечує багатство олігархів.
Суспільна згода. Японці намагаються за жодних умов не проявляти своєї індивідуальної волі, а натомість спираються або на правила, або на колективну думку. Серед українців немає жодних шансів досягнути повної згоди з найдрібнішого питання, а якщо така згода й досягається, то вже через п’ять хвилин з’ясується, що кожен мав на увазі інше рішення.
Використання влади. Японська традиція перебування при владі передбачає, в першу чергу, намагання догодити партнерам (у тому числі, поступитися їм чільним місцем при слушній нагоді) та привернути на свій бік суперника. Українська традиція передбачає прямо протилежне – владу використовують, передовсім, для знищення потенційних конкурентів і максимального придушення опонентів.
Професійна політика. Японія шукає стимули для залучення в політику молодих, енергійних людей, у тому числі, охочих балотуватися до виборних органів влади. Україна вигадує все нові фільтри, цензи і виборчі системи для того, щоб обмежити число бажаючих стати депутатом або чиновником.
Вибори. У Японії значна частина процедур виборчого процесу і парламентської діяльності нормативно не деталізовані, вони відбуваються в межах традицій і неписаних правил. В Україні процедури максимально деталізуються, але самі норми запроваджуються вже з прицілом на те, щоб використати їх для подальших маніпуляцій.
Політичні програми. У Японії політика – це, головним чином, дискусія про майбутнє (проф. Р.Шіраторі). Стосовно майбутнього кожен може виявитися правим, тому дискусія є конструктивною. В Україні політичні дискусії ведуться значною мірою про минуле. І тут кожен, з точки зору опонента, апріорно неправий, а дискусія, відповідно, стає війною на знищення.
Порівняння, як бачимо, поки що не на нашу користь. Але дзеркало японської демократії нам потрібне не лише для того, щоб виразніше побачити власні проблеми.
Японський досвід вчить нас тому, що будь-які слабкості можуть стати перевагами, і – навпаки. Українців не треба вчити любити свободу. Їм треба знайти баланс між свободою і відповідальністю. Чи, як сказав один японський сенатор, між правами і обов’язками.