Микола Вересень: Існує дискусія, що мешканці Донбасу відрізняються від людей з інших регіонів України внаслідок їхнього примусового заселення на територію після Другої світової війни. Які ваші думки щодо цієї дискусії?
Сергій Тарута: Така дискусія можлива тільки між людьми, які ніколи не були на Донбасі. Це край, де були важкі умови праці, висока концентрація вугільної промисловості та металургії. Існує дуже багато штампів сприйняття, які не відповідають дійсності. Що стосується вугільних районів, де шахти ставали біднішими, важка ситуація призвела до створення іншого укладу. Спосіб життя людей позначився на їхній поведінці, тому вони, звичайно ж, інші. Але визнання того факту, що там дійсно якісь інші люди, не дає приводу для звинувачень у сепаратизмі.
Віталій Портников: Я нещодавно спілкувався зі своїм колегою з Донбасу, і він сказав мені: "Зараз, коли ми не перебуваємо на окупованих територіях, ми можемо жити де завгодно: в Україні, в Європі, навіть у Росії". Виходячи з результатів соціологічних опитувань на Донбасі і в Криму, ми стикаємося з дуже великою кількістю людей, для яких регіональна самосвідомість важливіша за національну.
С. Т.: У Радянському Союзі професія шахтаря була ексклюзивною, вона формувала в сприйнятті людей особливий уклад, особливі привілеї і територію. Стаханов, "стахановці" - така патетика виховувала в них особливі почуття патріотизму і якоїсь кастовості. І це залишилося. Однак це не причина, через яку вони сьогодні опинилися в біді. Насправді, ситуація полягає в наступному: люди, які виїхали - а це півтора мільйона чоловік, починають повертатися тому, що тут вони нікому не потрібні.
М.В .: Також ведеться дискусія про те, що жителі Донбасу самі винні в тому, що відбувається, через підтримку Януковича і Ахметова. Чи має, по-вашому, ця версія право на існування?
С. Т .: Насправді, аналітики, які заглиблюються в суть того, що відбувається, прекрасно розуміють, що це не вина жителів Донбасу. Якби не було Криму, то не було б, звичайно, і розгойдування на сході. Також багато підприємств Луганської області та частина Донецької області жили в дуже тісній кооперації з російськими підприємствами. І для них розрив з Росією - це втрата робочого місця. А втрата робочого місця - це відразу ж страх. Так, люди голосували, тому що політики спекулювали на тих страхах, які були зрозумілі саме Південному Сходу.
Але я вам хочу сказати, що насправді київську владу там давно не любили. І не тільки там, а й в інших місцях. Наприклад, один мій військовий товариш, який зараз відпочивав в районі Рахова, сказав: "Зараз ті, у кого румунські паспорти, кажуть, що якщо ситуація не зміниться, вони будуть проситися в Румунію". Те ж саме в Львівській області. Якщо людина бачить, що десь краще живеться, вона прагне туди. Коли пішла шоста хвиля мобілізації, всі стали тікати в Росію в пошуках роботи, деякі йдуть у ліси. Це означає, що ніхто не хоче воювати.
В. П .: Ось в цьому і полягає весь жах. Люди, з якими я спілкувався на Заході, кажуть, що вони не хочуть воювати за Донбас.
С. Т .: На початку війни у військкомат стояла черга, бо всі йшли воювати за Україну. А зараз люди бачать, що ця війна нічого не приносить, що заморожується ситуація, економіка погіршується і що їхні смерті марні. І тому вони і не знають, заради чого їм її захищати. Якщо ми не вирішимо проблему на сході, війна пошириться далі.
М. В .: І як же вирішити проблему?
С. Т .: Як би нам цього не хотілося, тільки після проведення виборів війська відійдуть на кордон.
В. П .: Однак влада окремих районів Донецької та Луганської областей не хоче їх проводити.
С. Т .: З тим, як ведуться переговори, у нас їх там і не буде. Донбас не має голосу. З одного його боку - бойовики, а з іншого - взагалі нікого немає. Нам потрібно шукати якийсь компроміс і розмовляти. Необхідно зробити більше майданчиків для цього діалогу. Сьогодні у нас один майданчик, і це неправильно. Я спостерігав за процесом зсередини, і я домовлявся про проведення широкого круглого столу. 3 червня, коли я зустрівся з президентом, він сказав: "Всі майданчики закриваємо". Ми тоді хотіли підключити до цих переговорів усіх знакових людей, обраних місцевою громадою - Лук'янченка та багатьох інших, щоб саме вони говорили з представниками "ДНР". І тоді розмова була б іншою. Ми хотіли зробити майданчики на рівні "Донбас говорить з Донбасом". Далі вже хай президенти спілкуються, але вони б говорили зовсім іншою мовою.
М. В .: Якщо не секрет, які аргументи навів президент Петро Порошенко, коли прийняв рішення закривати майданчики?
С. Т .: Він сказав: "Я буду вести переговори, тому мені тут посередники не потрібні". Більше того, я здивувався, чому, коли утворювали цю групу, з Донбасу нікого не взяли. Є мери, яких вибирали і підтримують. У того ж Лукьяченка підтримка в Донецьку становила майже 70%, так нехай він буде в цій робочій групі. Це зробило б дебати збалансуваними, тому що, якби він розмовляв з Пушиліним, він би сказав щось на зразок: «ти що, агов, хлопче». Тоді був би діалог. Кучма не знає Донбас зсередини так, як знають його вони. Тому цей майданчик повинен був обов'язково відбутися. І сьогодні мені здається, що такий шанс є, але з кожним днем ми його втрачаємо.