"Улян помер". Ось вичерпний у своїй трагічності текст sms-повідомлення, отриманий автором цих рядків 17 серпня 2010 року. Єдиний в Україні лауреат Малої Шевченківської премії та єдиний письменник, відзначений державною нагородою, чию творчість офіційно заборонила українська державна установа роком раніше, пішов із життя п’ять років тому. Він народився в Хоролі, на Полтавщині. З нагоди сумних роковин оголошено про появу на топографічній карті містечка провулка імені Олеся Ульяненка.
Історія питання сягає корінням у не таке вже й далеке дореволюційне минуле, коли з ініціативи друзів письменника, режисерів Володимира Тихого та Мирослава Слабошпицького, почався збір підписів. Автограф поставили сорок чотири відомі в актуальній українській культурі особи, серед яких – Марія Матіос, Богдан Бенюк, Анатолій Хостікоєв, Мирослав Дочинець.
Підписанти закликали перейменувати центральну вулицю Хорола – звісно ж, імені Леніна, назвавши її на честь Ульяненка. Акція все ж таки мала характер перформансу. Письменник народжений як Олександр Ульянов. Формально був однофамільцем вождя світового пролетаріату та, за іронією долі, подвійним тезком його старшого брата – учасника терористичної боївки, що готувала замах на російського імператора. Тож поміняти Ульянова на Ульяненка ніби не складно. Тим більше, що саме на вулиці Леніна він і жив.
До речі, в грудні 2013 року харківський Євромайдан також у форматі мистецької акції ініціював перейменування місцевої вулиці Леніна на вулицю Джона Леннона. "Джон Вінстон Леннон, як і В.І. Ленін, ніколи не був у Харкові. Але це не є перешкодою на шляху вшанування харків'янами його внеску у світову музичну культуру", - повідомлялося громадськості. Звичайно, нічого подібного не відбулося. Та жарти жартами, проте закони про декомунізацію зобов’язують місцеві влади не лише великих, а й малих міст чухати потилиці. Ось тут би й став владі Хорола у нагоді підписний лист за вулицю Ульяненка.
Виявляться, хорольський виконком таки взяв ініціативу до уваги. Точніше, не міг ігнорувати. Інакше не можна пояснити офіційну відповідь: Олеся Ульяненка на малій батьківщині таки увічнять. А далі починаються деталі, в яких письменник купався за свого непростого життя. І справа навіть не в тому, що ніхто вулицю Леніна на честь Ульяненка не перейменував і не буде. Позитивом є вже офіційне рішення назвати на його честь новий провулок. Іронія долі в іншому: провулок імені Ульяненка буде… одним із відгалужень тієї ж вулиці Леніна.
Ближчий орієнтир – вулиця Сонячна. Якщо знайти актуальну карту Хорола, то можна побачити поруч вулицю Остапа Вишні, трохи далі – Івана Франка. Але розділяє пантеон класиків вулиця імені Гастелло. Того самого льотчика, чиє ім’я радянська пропаганда використовувала як зразок жертовності радянського воїна, і, як тепер відомо, традиційно прибрехала.
Полтавщина – не Донбас, і вважається все ж таки питомо українським анклавом. Мандруючи картою, цього не скажеш. Бо якщо виконувати декомунізаційні закони, в Хоролі від чинних назв те й лишиться, що провулок Ульяненка, ще – провулки Веселий та Банний, а також – вулиці Сонячна, Вишні, Франка й Котляревського.
Бо їх, без перебільшення, поглинають розташовані поруч Комсомольська, 1 травня, Карла Маркса, 8 березня, Піонерська, Дзержинського, Петровського тощо. Словом, виконавчому комітету Хорольської міської ради таки справді доведеться давати нові назви ледь не двом третинам вулиць. Тож варто вже починати складати список на заміну.
Перемога ініціативної групи діячів культури, як водиться в нашій країні, виглядає іскрою, не здатною запалити полум’я, котре поглине пострадянський абсурд. Проте навіть сам покійний Ульяненко напевне б здивувався, аби вийшло інакше. Адже Малу Шевченківську премію, тобто – ніби й премію, але не зовсім, наче для юніорів, було створено по суті під нього. Держава Україна на шостому році свого існування не мала іншої змоги легалізувати свого письменника, окрім як вигадати для того одноразову преміальну форму. Бо після Ульяненка її отримали ще троє людей, двоє музикантів і один скульптор, після чого вона була благополучно й непомітно скасована. Напевне, інші лауреати – достойні люди, та запам’ятався тільки Ульяненко.
Цей козир виклали, коли через дванадцять років після вшанування й набуття статусу, хоч не хоч, персони державної ваги, письменник вийшов на свій останній двобій з консервативною українсько-радянською системою – почав судитися із одіозною Національної експертною комісією з питань захисту суспільної моралі. Своїм рішенням (написаним від руки та з помилками) моралісти іменем України визнали його книгу порнографічною. Це – тоді, коли письменник нарешті отримав те, чого хотів: перший великий, як для України, стартовий тираж – 7 тисяч примірників. Він вийшов із маргінесу, із вузької ніші «складної» літератури, і хтозна, чим би завершився прорив: закріпленням позицій чи поверненням у контркультуру. Обидва варіанти його б влаштували. Не судилося: потім заборонений роман "Жінка його мрії" перевидали, вільно продавали, та боротьба з абсурдом виснажила – серцевий напад.
Так чи інакше, у нинішніх умовах провулок Ульяненка – маленька перемога. Наш блокпост у містах, де вулиці досі названі не лише іменами Леніна та Дзержинського, а й Горького. Поки не ясно, чи потрапляє під декомунізацію головний у СРСР пролетарський письменник. Талановита людина, котра зі своїх гонорарів віддавала величезну частку на комуністичні вишколи й видання "Іскри" й інших більшовицьких газет. Як не зрозумілий статус вулиці імені Олеся Гончара – хай першого лауреата Шевченківської премії, але раніше відзначеного Сталінською, автора численних творів про позитивних комуністів.