От тільки її автором став не традиційно киянин Георгій Зантарая, який останні п'ять чемпіонатів світу незмінно повертається з першостей планети з медалями, а вчорашній юніор – важковаговик (понад 100 кг) Яків Хаммо. У столиці Казахстану українець, який за мірками дорослого дзюдо цієї вагової категорії дуже юний, став бронзовим призером.
- Ви дебютували на дорослому чемпіонаті світу. Страшно було боротися серед іменитої компанії чи доки не знаєш, що це, то і не боїшся?
- На міжнародних турнірах я вже зустрічався з титулованими борцями. І зрозумів для себе, що вони – люди, як і всі. Нічого надзвичайного в них немає. А от коли вперше потрапив з ними – тунісець Файсел Джабаллах, бразилець Рафаель Сільва, угорець Барна Бор, якими я захоплювався і намагався бути схожим на них, - в один фінальний блок на змаганнях, було трохи дико – навіть не знаю, яке точно підібрати слово. Зараз же дивлюся на них і вже не вважаю їх аж такими великими.
- Коли продивляєтеся свої поєдинки, подобається ваша боротьба?
- Деякі сутички я навіть не пам'ятаю, доки не подивлюся відео. Мені подобаються гарні кидки. Ось, наприклад, на чемпіонаті світу за третє місце мені сподобалося, як я кинув корейця.
- А публіка вже полюбила вас за яскраву боротьбу?
- Чи улюбленець я публіки – не знаю. Проте, коли в Астані виходив боротися за бронзову медаль, багато шанувальників дзюдо вигукували моє ім'я і вболівали за мене. Причому це були чужі люди, яких я навіть не знаю. Потім, після сутички, підходили і фотографувалися.
- Відчули вже себе "зіркою"?
- Ні. От олімпійський чемпіон, багаторазовий чемпіон світу француз Тедді Рінер – зірка, про нього цілі фільми знімали, Георгій Зантарая – зірка, про нього створюють сайти, групи, є його фан-клуби. А я ще "малолєтка".
- А суперники як вас сприймають?
- Навіть не знаю. Рінер підійшов і привітав мене: "Congratulations younger". Мабуть, це означало "вітаю, малявка". Я добре спілкуюся з Маріусом Пашкявічусом, переписуюся з голландцем Ройєм Мейєром, румуном Владутом Сімонеску, Баром, якого я кидав на зборах, ще будучи юніором. Та ми всі дуже дружелюбні у важкій вазі. І з греком, олімпійським чемпіоном і чемпіоном світу Іліасом Іліадіосом дружимо, бо Гео – його найкращий друг. Ізраїльські спортсмени – теж наші друзі.
- Минулого року ви стали третім на юніорському чемпіонаті світу, цьогоріч – на Європейських іграх та чемпіонаті світу. "Бронза" ваш улюблений метал?
- Ні, але так виходить. Не знаю, чому "бронза" так за мною стежить. Це вже не так і погано, але хочеться "золота". До речі, "срібла" в мене дуже мало: я або перший, або третій.
- У багатьох спортсменів є особливий ритуал налаштування на старт. У вас він теж є?
- Перед самісіньким виходом на татамі я б'ю себе по плечах, руках і ногах, стрибаю високо. Це вже звичка так налаштовуватися. Щоб тіло розтрясти, коли тяжко рухатися. Ці всі рухи я роблю вже машинально.
- Перед поїздкою в Астану ви по-філософськи не ставили перед собою золоту планку. А як буде тепер, коли вже маєте "бронзу" першості планети?
- У будь-якому разі треба покращувати результат. Якщо на наступних стартах лишуся без нагороди, то це буде вже невдача для мене.
- У фіналі чемпіонату світу у своїй ваговій категорії за кого вболівали – за японця Рю Сітінохе чи француза Тедді Рінера?
- Та я знав, що француз виграє. Наразі рівних йому немає.
- Перед ЧС-2015 у вас не було заготовки на Тедді Рінера, а тепер, після змагань, можливо, вже щось вигадали, адже якщо мрієте про золото, то француза треба перемагати?
- У мене взагалі ніколи і ні на кого немає заготовок. Я борюся по ситуації. Бачу, який прийом може пропустити суперник, і роблю його. У мене є така особливість, що на різних змаганнях проходить один з моїх кидків – причому це не залежить від суперника. От, на чемпіонаті світу йшли кидки з колін – мій улюблений прийом, яким я і вигравав. Тож суперники не повинні мене швидко розгадати, адже на кожних змаганнях у мене різна тактика, яка спрацьовує на рівні інстинкту. А коли доля мене зведе на татамі з Рінером, то, думаю, тренер мені підкаже, як його перемогти.
- А наставники хвалять вас за технічний арсенал?
- Так, ось щойно дзвонив мій перший тренер з Донецька Євген Володимирович Подолякін і казав, що йому телефонували московські тренери, з якими він разом працював ще в збірній СРСР. Зірки тих часів хвалили мене, що за рік до Олімпіади я дуже класно борюся, маю величезний арсенал і є найтехнічнішим дзюдоїстом світу у своїй ваговій категорії. Старший тренер нашої чоловічої збірної Віталій Вікторович Дуброва казав, що турецькі, ізраїльські і білоруські тренери теж захоплюються моєю боротьбою.
- А чому в Астані вам секундував полтавський тренер В'ячеслав Пилипенко, який очолює жіночу збірну?
- Цього разу так вийшло через дискваліфікацію Віталія Дуброви – він дуже кричав, коли боровся Георгій Зантарая.
- І досі лінуєтеся в тренувальному залі чи "бронза" додала жаги до самовдосконалення і бажання працювати?
- Я не лінуюся, просто економлю енергію. Коли хлопці жартома починають скаржитися на мене тренеру, мовляв Яша нічого не робить, то Віталій Вікторович захищає мене: "Коли треба, він все робить ще краще за вас". Але дуже часто тренер мене змушує працювати. Я мовчки роблю. Або ж мовчки не роблю (сміється).
- Чи подзвонили ви після ЧС своєму донецькому тренеру Петру Олексійовичу Кудрявцеву, з яким перестали спілкуватися через те, що вам соромно, що не згадали про нього в одному з інтерв'ю?
- Ще ні, я і далі соромлюся. Хоча, звісно, треба б зателефонувати.
- Дивитеся жіноче дзюдо?
- У мене до нього нейтральне ставлення – є воно чи немає. Дивлюся тільки ті сутички, де борються українки.
- Наскільки тяжким був для вашої родини переїзд з Донецька до Києва?
- Складно було втрачати свій дім. А по-друге, у столиці не було куди себе подіти. Проте мої батьки знайшли роботу в новому місті і змогли облаштуватися. Ми разом знімаємо квартиру. У Донецьку залишилися мої бабуся з дідусем – вони не захотіли виїжджати, а тітка і дядько не мали такої можливості. У травні їздив до них у гості, коли там було спокійно. Я навіть не уявляю, що в Донецьку може бути далі. Сподіваюся, що все буде добре, а в мене все в Києві складеться. Все-таки в столиці більше перспектив, і я хотів би тут лишитися.
- Коли-небудь відвідували землю своїх предків, але не в рамках змагань?
- Ассирії не існує вже багато століть. А в Іраку зараз триває війна. Дуже багато наших пам'ятників, музеїв зруйнували. Проте в Україні є асоціація ассирійців, і мій дідусь її президент. Ассирійського в моєму побуті мало. Проте разів чотири на рік у нас великі священні свята – шара. В кожній сім'ї є древня ікона, книга (наприклад, Біблія) чи старовинний хрест, яким і присвячується свято. Нещодавно, 28 серпня, у Ніжині було таке святкування, куди приїжджали і наші родичі-росіяни, але я в цей час якраз перебував у Казахстані на чемпіонаті світу. Ассирійську мову моє покоління вже погано знає.