Здивувало, що жоден з численних коментаторів мого тексту "Україна - не тільки не Росія. Це - не Польща" навіть не спробував зрозуміти, чому я порівнюю українські перспективи з румунськими - в разі успіху реформ, зрозуміло - а не з польськими.
Україна - звичайно, не Румунія. І ніколи нею не буде - та й наздогнати Румунію їй буде не так вже просто. Але Україна, як і Румунія - частина православної цивілізації. Православної, а не католицької чи протестантської.
У світі сьогодні усього 12 країн з більшістю православного населення. Росія, Україна, Білорусь, Грузія, Молдова, Румунія, Болгарія, Греція, Кіпр, Сербія, Македонія, Чорногорія. Кожна з них унікальна. У кожної - свої серйозні економічні проблеми і труднощі. Але не важко помітити, що православних світів насправді два. Один з них - світ московського православ'я - вибудовується за принципом політичного, військового, економічного і морального протистояння з католицько-протестантським Заходом. Інший - світ візантійського православ'я - існує в рамках співпраці, взаєморозуміння та інтеграції з ним.
Вибір, який робить сьогодні Україна, куди більш серйозний, ніж вибір між Росією та ЄС. Це цивілізаційний вибір між двома політичними, моральними і соціальними моделями, які складалися тисячоліттями. 1654 був не просто роком вибору між Річчю Посполитою і Московським царством. Це рік вибору на користь московського православ'я, який був незабаром підтверджений переходом київської митрополії під омофор московського патріарха. У 2013-2014 роках був зроблений вибір на користь візантійської моделі православного світу - і не випадково цей вибір робився під акомпанемент дзвонів Михайлівського Золотоверхого собору УПЦ Київського патріархату. Київського. А не Московського.
Але вибір на користь співпраці, взаєморозуміння та інтеграції із Заходом не робить українців католиками чи протестантами і не може - більше того, не повинен - змінити вікових традицій, за якими творилося українське суспільство. Саме тому для розуміння того, як будуть розвиватися події далі, я і вважаю за краще аналізувати досвід інших православних країн. Чудово розуміючи, що можна змінити владу і закони, але не можна і не потрібно ламати суспільство через коліно. Це, до речі, якраз те, чим займалися більшовики після Жовтневого перевороту, намагаючись підмінити православ'я атеїзмом. І що ж? Православ'я виявилося сильнішим. І після краху комунізму набуло в Росії ті ж риси, які воно мало в країні до 1917 року - знайомі риси державної охоронної церкви. Риси, які православ'я в Україні не набуло тільки завдяки проголошенню незалежності країни і церковному розколу.
Цей текст зовсім не про відносини держави і церкви, суспільства і церкви. Прогноз цих взаємин потребує окремого дослідження, але одне можна сказати впевнено: чим більш успішною буде наша інтеграція в Європу, тим більш складними будуть ці взаємини. Тому що саме виживання православ'я - від падіння Константинополя до появи нових православних держав на території колишньої Османської імперії - це захист традиції як такої. А сучасний світ - це світ щоденного розмивання архаїки. Саме тому московське православ'я - хоча б на рівні святенництва - цю архаїку захищає в тісній співпраці з цинічною державою. А візантійське православ'я - відступає, але захищається. Про те, що кордон православних світів поки що проходить прямо всередині нашої країни, що робить ситуацію ще більш непростою, я вже й не нагадую.
Тому що для мене важливіше інше: ті норми суспільного порозуміння, трудової етики, ставлення до держави, які притаманні православному світу - і відрізняють його від світу католицького. Можливо, з роками в єдиній Європі ці відмінності зітруться - але не за нашого життя. Можливо, багатьом моїм читачам, які вважають, що церква існує тільки для того, щоб освятити в ній паску, ці відмінності не так помітні - але вони є.
Я дуже хотів би, щоб в результаті реформ Україна стала процвітаючою європейською країною. Але навіть у разі максимального успіху Україна залишиться самою собою - тобто частиною світу православних країн. І я впевнений, що досвід успіхів і невдач цих країн - насамперед тих, хто вже приєднався до НАТО і Євросоюзу - є для нас куди більш цінним, ніж досвід країн католицького та протестантського світу.