Добрий день, мене звати Дмитро Стус. Сьогодні ми будемо розмовляти з поетом, суспільним діячем, з людиною, чию постать в українській історії та культурі важко переоцінити, з Борисом Олійником.
Борис Ілліч, от зараз, напередодні 80-ліття, я хотів би запитати Вас: як Ви бачите світ? А ще точніше – 1935 рік, 22 жовтня, Ви жили в зовсім різних епохах: сталінська епоха, епоха відлиги, епоха застою, занепаду, потім - незалежна Україна. І в кожній з цих епох, я думаю, що Ви залишитися передусім як поет. Коли Ви взагалі відчули, що Ви поет?
Я не знаю, але перший вірш був надрукований, коли я був у п’ятому класі. Отже, щонайменше я вже з третього писав, а може і раніше. Та молодий, ранній, тільки кому воно потрібно, я не знаю.
До речі, Ви сказали "кому воно потрібно", а як Вам здається: коли потреба була більша? Тоді, коли молодий та ранній з третього класу - це рік 48-й напевно - чи сьогодні, в 2015-му? Коли більш потрібно було це поетичне слово?
Я думаю, що зараз. Тому що ми увійшли в дуже щільні атмосфери, такої собі прагматичної аури, де людське відходить назад, а розрахунок починає діяти. Я думаю, що це не в характері української нації, але отак і нав’язують таку роль – все прораховувати і не дивитися на родинні зв’язки, інше – "аби мені було добре". Це небезпечно і не в характері української нації. Козацькі правила ти повинен... якщо загинути за друга – це найвища честь.
Тепер я не бурчу, як старий дідуган, але що є то є. Бо на моєму віку я вже це помітив.
Борис Ілліч, а скажіть мені, будь ласка, таку річ: у розпал Карабахського конфлікту Вас посилають фактично в Карабах мирити сторони, помирити які не можна. Як вдалося зробити так, що, наскільки я знаю, ні в азербайджанської сторони, ні у вірменської до Вас немає жодних претензій?
У мене вже довго перед тим виходили в них книжки. Вони вже мене знали і багато моїх знайомих було. Я ж ні на чию сторону не ставав, мені головне розвести було. Довести, що все одно прийдуть і вам буде покара, давайте краще спокійно розійдемося, ви на своїй землі, вони на своїй. Як міг, так і пояснював і лишився живий. Там було не просто лишитися в живих, це не тому що я такий "герой Октября", просто так пощастило.
Борис Ілліч, мало хто знає, що в 1991 році, як раз напередодні путчу, Ви чотири дні були охоронцем "ядерного чемоданчика": що відчуває людина, тим більше поет?
(Сміється. - Ред.). Не ядерного. Я ж повернувся з дому, а вже переворот. Мене запитують, куди я їду, я відповідаю, що в Кремль, де я - один з заступників голови Верховної Ради. Міша, водій, знав, каже: "Боря, тут нічого не понятно, ти єдінствєнна, найвища особа". Лук’янова інтернували вже. Я говорю: "Я вам напрацюю тут, накерую…". Чотири дні я по суті попрацював, потім і мене прихопили на допити, що я за "птиця" і так далі. Одне слово: пророблена ця операція була досить успішно тими, хто її задумував.
А взагалі, по Вашому життю, були такі періоди, коли Ви чітко знали: де свої, де чужі?
З дитинства я знав, що наші – Червона армія, а німці – наші вороги. Так що – питань немає.
Ну а коли Ви були у Спілці письменників, Ви знали, де свої, де чужі?
Приблизно знав. Я, до речі, глибоко вдячний Євгену Марчуку, який ще капітаном був куратором нашої Спілки. І я потрапляв там в різні ситуації, і він мене легенько допитував, що там воно відбулося і чого, але він був і є розумний дядько. Це один із найрозумніших, який міг би правити цією державою. Ну як, язик у мене – ворог мій. Я ж наче обережний, так здається, нічого подібного – можна ляпати язиком що завгодно, а потім кажуть тобі: "Що ти вчора говорив?". Я відповідаю, що правду. "Ага, так це твоя правда, а наша така, трошки не збігається із концепцією держави".
Борисе Іллічу, от Ваша роль у Спілці письменників, Ви ж були головою парторганізації, були заступником голови Спілки, і я знаю, що дуже багатьох людей (захочете - назвете їхні прізвища) Ви врятували по суті від таборів. Взагалі, наші письменники люди вдячні?
Були ситуації важкі, звичайно. Я ж був секретар парткому і мій обов’язок – контактувати було не голові Спілки, а зі мною контактували спецслужби. Приходили до мене і казали, що на таких-то двох моїх написано те-то. Я кажу, що то були п’яні. Значить, я кажу, що беру на себе і розберуся з ними на парткомі. Приходили не з тих, хто обов’язково має сажати. Вони намагалися ніби попередити.
Прийшов до хлопців і кажу, що справи кепські, що вони сьогодні повинні на зборах внизу, в Спілці, прочитати партійні вірші, які б засвідчили Вашу прихильність режиму, десь 3-5 віршів. Так чесали, що піт жене (Сміється. - Ред.). Тоді ті, з контори, говорили: "Борис Ілліч, ми думали, що найвищі педагоги – це Песталоцці, Ушинський, як Ви могли за одну ніч переорієнтувати?". А я кажу, щоб повірили, що хлопці випили і поляпали язиком, я теж ляпаю, і вони вірили мені. Тому я не допустив жодного арешту в Спілці.
Борис Ілліч, один з таких піків Вашої кар’єри, може не поетичної, а суспільної, - це була посада віце-президента Парламентської Асамблеї Ради Європи. І на той же час припадає, теж мало відомо в Україні, коли йшли точечні бомбардування Сербії, Ви в числі кількох людей вийшли на той міст, що відділяв Сербію і протестували. Що Вас примусило до такого вчинку, який є, можна сказати, черговим в ряду незрозумілих Ваших вчинків і для України, і взагалі для Європи? Мене навіть більше цікавить не політична складова, а що відчуває людина, коли стоїть на мосту проти цілого світу? Ви ж не могли не розуміти, що те, що ми називаємо "цивілізованим світом", проти Вас. Що Вас до цього примусило? Бо Вас тоді, мені здається, абсолютна більшість у нашій країні не розуміла.
Я, може, так вихований, що над моїми побратимами загроза висить, вони мали бомбардувати цей міст останній, який зв’язував.., я разом з іншими сербами вийшов, бо мали бомбардувати. І таки не бомбардували. Я вважаю, що я виконав свій обов’язок українця і слов’янина.
Не можу Вас не запитати: який зміст Ви вкладаєте у поняття "творчість"? І хто для Вас, може, найважливіші, не обов’язково поети, письменники, може режисери, в сучасному світі? Але пріоритетно: що таке творчість, яке завдання митця? Бо в нас зараз поетів сотні, але їх стільки не буває, знаємо, що таке справжній поет?
Справжній письменник для мене – Екзюпері. Романтик, який йшов у бій і загинув так, як належить справжньому романтику. А то вся класика і таке інше. Серед сучасних: я вважаю, що Гончар – справжній громадянин, не зважаючи, що він пройшов дуже важкий шлях, і в полоні і все. Пафосний Довженко. Рекомендації в Спілку мені давав Володимир Миколайович Сосюра. Теж унікальна фігура, яка завжди "висіла" на межі арешту. "Любіть Україну" йому не простили Корнійчуки, ті "глашатаї нової ери". А вся наша класика заслуговує… звичайно, якщо я назву Шевченка, Ви посміхнетеся, бо це наш батько і взірець того, як можна триматися, в однині по суті, проти цілого режиму. Ну і серед молодших я б назвав батька Вашого, людину безкомпромісної, яку можна було б врятувати, але біля нього вертілися інші люди. А по тому, як він на малому квадраті, час йшов, він зробив, не поступившись перед всією системою, це я не тому, що Ви тут сидите, син його, це я завжди так говорив.
Якщо я Вас запитаю станову річ: як треба жити або коли тобі буде 80, як Вам, 60, аби не було соромно? Що для Вас було визначальним? До якого я компромісу можу, а далі – зась?
Я не знаю, батько мене не встиг учити, бо загинув в 1943, мати, баби, тітки вчили, все таки, бути чесним. Не за рахунок когось жити. І найстрашніше для людини, тим паче, для письменника, - це зрадити друга, в особі якого ми бачимо свою Вітчизну. Інколи хотілося б "вісімку" вчинити, але десь там за плечима стоїть мати і як перед нею звітувати, коли я когось по обставинам заклав. Це не припустимо, у нас в українців до зрадників особливе ставлення.
Дякую, Борис Ілліч. Нагадаю, що у нас сьогодні в гостях був, поет, суспільний діяч, людина без якої важко уявити нашу культуру і літературу – Борис Олійник. Многая літа, Борисе Іллічу!
Спасибі, якби ти назвав мене творчою молоддю, Боже, я б усе віддав!..