Однойменна вистава створена як складова трилогії (ще буде "Мистецтво любові", "Мистецтво миру"), де поєднуються текст давнього китайського трактату "Мистецтво війни" Сунь Цзи, акторська частина, музична складова та відеодобірка. Масштабний павільйон, де розташована велика сцена фестивалю, є вдалим простором, який дозволяє ставити видовищні постановки, експериментувати зі світлом та декораціями. Проте саме "просторовістю", здається, півторагодинне дійство і обмежилось.
Давній трактат китайського полководця став не лише полем для отримання відповідей на запитання: чи є війна мистецтвом? чого навчила нас українська війна? що ми зрозуміли про себе? Вистава є доброю можливістю спробувати проаналізувати себе через символіку, через відео, рух, звук. Проте для цього усі складові мали би бути гармонійними.
Але те, що побачили глядачі на відкритті "Гогольфесту", скоріше, нагадує колаж, де шматки є настільки різними і аж надто реалістичними. Театральне дійство продемонструвало на фоні воєнної хроніки жіночі образи, які ілюстрували то очікування, то жаль, а то одвічну українську тугу. У багатьох присутніх в антракті виникло запитання: для якої аудиторії ця вистава? Якщо для підготовленого, "надивленого" глядача, то звідки такі буквальні символи? Жінки, які покачуються в такт музиці з дітьми на руках, чи яблуко, яке передають як символ миру ці ж жінки одна одній? Складається враження, що персональність, людяність у війні не лише не пережита, а вона отримала дуже схематичне втілення на сцені. Якщо ж вистава для глядача менш вибагливого, то для чого складні музичні партії у виконанні камерного ансамблю "Артехатта" під керівництвом Мирослави Которович та метафоричні уривки з трактату?
Майбутнє, про яке зараз гуде українське суспільство, — це недопущення війни, настання миру. Про цю засторогу була спроба говорити завдяки хореографії. Проте жіночі образи, які, наприклад, з’являються у вигляді тіней, тримаючи в руках речі, або безтурботне життя на фоні старої військової хроніки свідчать про репортажність, а не про осмислення. Війна у режисерському баченні Влада Троїцького вийшла таки не символічною, не осмисленою з позиції людини, яка над нею піднялась, а у манері реалістичній, традиційній. Чи є для більшості українців війна черговими плачами матерів, жіночим горем, жалем, питання дискусійне. Можливо, і так.
Друга частина вистави апелювала до того, що нас очікує. Саме тому кінцівкою "Мистецтва війни" стало відео води як первинної стихії, яка змиває зайве. Тут згадуються біблейні рядки апостола Павла, для того щоб щось з'явилося нове, має померти старе.
Публіка реагувала на постановку по-різному, частина людей виходила посеред дійства, інші з оплесками і оваціями вітали Влада Троїцького, який вийшов в кінці на сцену. Але чи ми побачили себе в "Мистецтві війні", чи це наша історія, залишається питанням, що зависло в повітрі. І чи взагалі режисер ставив собі таку мету—показати нам дзеркало?
Наразі можна сказати, що постановка "Мистецтво війни" як візитівка фестивалю нагадувала більше шкільний твір, написаний на тему війни, а не про неї живу. І чи то невибагливість українського глядача, чи то образ самого режисера створили ажіотаж довкола форми, але не змісту.
Але можна привітати виставу із тим, що це перша серйозна спроба синтезу все ж таки поставити питання руба: що далі? А також нагадати, що культура є неодмінною складовою лікування суспільства, навіть коли зброя стріляє.