У нас нарешті визріла якась спільна гуманітарна стратегія України і Польщі?
Я думаю, що ця стратегія просто лежить на поверхні і я не один раз її озвучувала.
Хтось чує?
Ні.
Ні в Україні, ні в Польщі?
Ні. Але ж це елементарно просто. Якщо можна було створити на раз-два-три і підтримати на законодавчому рівні центр Польсько-російського діалогу, а за понад двадцять років польсько-українського діалогу такого центру на державному рівні створено не було, то це про щось свідчить. І тут можна докоряти як моїм рідним полякам, так і моїм рідним українцям. Я не можу сказати, по чиєму боці вина.
Є такий хороший анекдот: "Сила – є, воля – є. Сили волі – нема". В нас дуже люблять робити різні символічні кроки, свого часу створили українсько-польську-литовську бригаду, ну принаймні на паперах, але створили.
Не треба казати, що на паперах. Ці люди мали реальний досвід і реально воювали.
Я про інше. Створили? Створили. А яка доля польсько-українського колегіуму у Польщі?
Вона плачевна, тому що не було сили волі. Не знати, скільки я зусиль доклала для того, щоби воно спрацювало. Десятки людей докладали зусилля, а воно не спрацювало. Тому що і з одного, і з другого боку були люди, зацікавлені у тому щоб щось взяти з цього для себе.
Тобто, взяти? Вкрасти?!
Ні, не вкрасти. Я не мала на увазі елементарної корупції, я мала на увазі корупцію на іншому рівні. У ситуації зі створенням польсько-українського університету, якщо партнером є Київ, то з іншого боку партнером мала бути Варшава. Провінційний університет не може бути партнером в таких випадках. Провінціалізація університету у Любліні пішла якимось високим темпом. Ті, хто хоче високого рівня і зокрема високого рівня європейського університету, мають орієнтуватися на найкращі зразки, очевидно це можна робити по-різному. Зараз цю справу поховано. У певний момент, коли я зрозуміла, що вона вже похована, то я запропонувала інший варіант - створення спільного фонду для польсько-українських наукових грантів, насамперед скерованих на наукову і академічну молодь. Не просто стипендії, чи стажування чи рік, чи два-три роки. Чимало європейських грантів отримує фінансування тільки за умови, що туди включені різні партнери, зокрема з країн з поза Європейського Союзу. Чому не створити такий механізм на рівні польсько-українському, я просто не можу зрозуміти.
Це тупість, брак фантазії чи лінь? Я регулярно чую, коли відбувається якась польсько-українська зустріч, фразу про стратегічне партнерство.
Можна трошки м‘якше, я не хочу казати про цих людей, що вони…
У нас нема часу – півтора року від Майдану. Колосальні зміни в країні, колосальна кількість людей вбитих за ідеали. І коли я чую, що у нас вже півтора року розробляються ті чи інші стратегії... Розумієте, стратегії будуються за одну ніч під Ватерлоо чи під Австерліцем. Якщо є щось в голові, стратегія визріває буквально на ранок.
Я думаю, що коли йдеться про такі стратегії, для польських і українських університетів, які все одно працюють передовсім у гуманітаристиці – звичайно. Але це також і те, чого ми, гуманітарії, не бачимо - це співпраця між точними науками – на якомусь етапі чимало найкращих українських фізиків поїхало у Варшаву, тому що там були лабораторії. На це пішли великі пішли інвестиції за час десятилітньої присутності Польщі в Європейському Союзі. І зараз маємо дуже багато можливостей для реалізації, бо ці лабораторії не завантажені.
А яким мав бути сміливий крок, який би вирішив оцей момент сполучення між українськими інституціями і польськими.
Мав би бути ефект синергії. Дати зелене світло. Не створювати штучних перепон українським науковцям, які прямують до Польщі і дати їм можливість одразу зафіксувати їхні здобуті титули. Бо часом це триває довго. Нострифікація дипломів – має бути просто визнанням.
Автоматичним.
Автоматичним. Тобто за умови, що подаєш певні папери і маєш на це дві позитивні рецензії – це максимальне спрощення – це могло вже називатися нострифікація, якщо комусь так більше подобається. Але повинно бути максимальне спрощення. Адже на сьогодні цей елемент все ще лишається корумпованим. Наприклад, я в Україні просто ніхто. Тому що я не нострифікувала свої дипломи. Університет Києво-Могилянська академія має право визнати їх і він це зробив. Але жоден з моїх дипломів у будь-якому пересічному університеті не є фактично визнаним. Я не даватиму прикладів, але це система. Києво-Могилянська академія недаремно має імідж прогресивного європейського навчального закладу і може дозволити собі – не у фінансовому сенсі, а в плані престижності - запрошувати іноземну професуру. Гадаю, це слід вивести на рівень міждержавних переговорів - назріла вже пора. Зрештою і терміни угод, що підписувалися раніше, вже вийшли. Тому все це варто переосмислювати, скажімо угодою про взаємне визнання дипломів, з додатком про створення спільного грантового комітету.
Поляки би пішли на це?
Зрозуміло, що би пішли, бо гроші Польщі все одно витрачаються на цих студентів. На сьогодні в Польщі навчається близько тридцяти тисяч українських студентів, велика кількість отримує підтримку, якщо не на державному рівні, то на рівні університетському.
Кого потрібно було би садити за один цей переговорний стіл з українських і польських кабінетів? Президентів Порошенка з Дудою? Прем‘єр-міністрів Копач з Яценюком. Голів Верховної Ради, віце-прем‘єрів? Бо ми ж розуміємо, що у нас абстрактна влада, а от проблеми лишаються конкретними.
З одного боку це має бути на високому рівні, скажімо, на президентському, але найважливіше чітко простежити, аби було втілено певний перелік проектів. І чітко визначені дедлайни. Без цього неможливо абсолютно нічого домогтися. Я вже багато років за цим спостерігаю і як радник польського посольства за цим спостерігала дуже близько. Просто я знаю з досвіду - якщо нема дедлайну, все розпливається. Ми розуміємо, що чиновники всього світу єднаються у своїй неповороткості, тобто чим менше ти зробиш, тим менше з тебе потім будуть питати.