…Насамперед, мабуть, треба визначитися з поняттями. Чи пак із тим, за що нас люблять в усьому світі. Гадаєте, за високу літературу? За Шевченка з Франком і Лесею Українкою? Аж ніяк! Найвідомішим українським автором за всі часи був Володимир Винниченко, якого сьогодні навіть не кожен двадцять другий на Хрещатику згадає. І писав він здебільшого не про високе, а про всілякі збочення. Ну, а так щоби взяти і згадати, і найвідомішим виявитися, то це, знов-таки, не Андрухович із Забужко, а всього лише Андрій Курков. Теж не дуже високе, еге ж? Бо пише він хоч не про збочення, але українського там точно небагато.
Утім саме оце "небагато" (масла, олії, м’яса і загалом українського в тексті) і переважає у творах, за якими нас починають розпізнавати хоча б на Хрещатику, не кажучи вже про решту Європи з усім світом включно. І гору на цьому базарі краденого бере саме столичний, чи то пак "київський" текст. Що воно таке, знаєте?
Головне у "київському" тексті - відповідати літературний історії однойменного міста-героя. Ну, а вона, як відомо, куценька, її на Хрещатику, знов-таки, будь-хто згадає. Насамперед Булгакова, який прославив Київ, коли він ще не був столицею України, або Віктора Некрасова, який долучився до його оспівування, коли все українське давно вже було столичним, тобто радянським. Після нього, як відомо, естафету "київського" тексту підхопив Леонід Кисельов, який прославив місто одразу двома мовами.
Хто ж тепер заповнює нішу "київського" тексту, представляючи Україну перед усім світом? Насамперед це Олексій Нікітін, чий роман "Маджонг", в якому він, кажуть, сполучив гоголівську Русь з пострадянською Україною і який перекладався багатьма мовами того самого світу. Але це було давно, хоч його останній в часі ліричний роман "Victory Park" з пародійно-кримінальним і соціально-детективним підтекстом так само підтримує планку "київського" тексту на високому малоросійському рівні.
Утім, що саме мається на увазі під вищезгаданим спортивним терміном і що сьогодні найкраще імпортується на ближній та недалекий Захід в якості українського продукту, ще й у вигляді "київського" тексту, демонструється на прикладі творчості Юлії Кисіної. До речі, киянки, яка мешкає нині в Німеччині. Її нещодавній роман "Весна на Місяці", в якому описується, як "в шовкових кучерях темного плюща клекотало свято гниття", - яскравий зразок того самого тексту, коли автор своє "українське" місто явно не любить і тому створює власний світ, в якому, крім згаданого Булгакова, чимало від так званої південноросійської (одеської) школи – натуралізму Бабеля, деталізування Олеші, історизму Катаєва.
З одного боку, проза Юлії Кисиной цілком придатна для "малоросійського" експорту. Адже у ній, якщо мова про Київ, дія відбувається обов'язково на Хрещатику, і героїня змушена животіти "в тих краях, де не ріс виноград, а де росли в основному буряки і соняшники і де розводили корів і свиней на сало", малюючи цілком звичну етнографічну картинку. З іншого боку, в строкатих розділах "Весни на Місяці" – про школу, сусідів, онаніста на схилах Дніпра і сеансах спіритизму з божевільною подружкою – настільки все поетизовано, і метафора часом так явно реалізується, що без школи московського концептуалізму тут явно не обійшлося. І це підтверджує її найновіший роман, який готується до друку в німецькому видавництві "Зуркамп", будучи видрукуваний в пітерському журналі "Звезда".
"Елефантіна, або Кораблекрушенція Достоєвцева" Юлії Кисіної – це питомо "київський текст" у відверто "московській" обгортці. У ньому спершу панує час дитинства, коли "на чорному повстяному хлібі лежали молочно-скляні шматочки підталого сала та ковбасна смальта", а потім починається юність, і вже заїжджі московські поети п’ють на Подолі пиво. І знову перемагає малоросійська сільськогосподарська нота. "Він пив надзвичайно багато, - повідомляє героїня про свого московського гуру, - був червоним, пітним. Але мені вже тоді подобалися червоні спітнілі чоловіки, схожі на радісні овочі-помідори і гарбуза на південному базарі. Чому-то і цей був схожий на овоч: перетинання помідора і гарбуза. Він був надзвичайно дотепний, прямо як була б дотепна я сама, якби я бритвою. Я слухала його, роззявивши рота".
А ще все так мило й затишно на початку цієї історії, тому що пророк з Москви "раніше був хлопчиком з півдня України", звідки, зауважимо, приїхало чимало тодішньої літературної богеми, і у нього вже була дружина. І навіть незважаючи на прозовий демарш, все одно саме з Києва, як бачимо, прилетіла відповідь нашої героїні, яка захопилася поетичним генієм свого сяючого кумира. Ну, а хіба не так? Адже саме любов до столиці нашої Батьківщини привезла з собою київська провінціалка.
І навіть наступні глави "Елефантіни…", в яких героїня переноситься до Москви, гарні своєю малоросійською свіжістю і знайомою "київською" ноткою, що тягнеться до згаданого раннього Булгакова. У Кисиної, щоправда, їм передує сюжетний заспів "Орфей спускається в пекло", натомість її іменитих попередників одразу хвилювало, "з ким спала щаслива Москва". І побутові негаразди не так гостро турбували малоросійських авторів, які приїздили підкорювати столицю усією південноросійською школою у повному складі, як вчорашню київську школярку Елефантіну. Наприклад, хвалений Єлисеєвський гастроном. Ну, навіщо вона туди пішла – після "повстяного хліба" і "скляної ковбаси" своєї малої Батьківщини? Тут навіть у зустрінутого в черзі улюбленого поета – пиво і вобла тільки для натхнення. А все інше – храм, а не майстерня їдла.
Причому в будь-якій обгортці.