Ви не просто зіграли головну роль у цьому фільмі (х/ф "Брати. Остання сповідь", реж. В. Трофіменко. - Ред.), що для мене було трохи дивним, тому що Ви - актриса, але я завжди Вас сприймав як співачку, як художнього керівника мистецьких закладів. І тут побачив Вас, але Ви мені не нагадували українську актрису, а таку західну чи північно-європейську актрису, може, тому що фільм знятий за мотивами твору північно-європейського… Наскільки для Вас була важливою?
Почнемо з того, що я відмовлялася все життя. Ну двічі від таких, головних ролей. Ідеалістка тому що і якось настільки вірю в живе спілкування людське, і за це дуже люблю театр і нікуди не можу від нього подітися, хоча намагалася. Люблю живу українську пісню, не оброблену жодними "хімікатами" і ніякими нашаруваннями (ні іншокультурними, ні своїми ж пластмасовими). Тому я якось так не довіряла кіно. В молодості, коли кликали, тому що аж дуже вірила в театр, а пізніше, тому що мені здавалося, що це розпорошення якогось завдання, яке ти маєш виконати за життя.
А тут мене настільки зацікавив сценарій, зачепив. Прислали, подзвонили, Алла Самойленко (кастинг-директор. - Ред.) подзвонила, сказала, що передивилися всю Україну, ми тут шукаємо головну героїню, гляньте сценарій, без прямого такого запрошення. Я глянула сценарій, подзвонила і сказала, що цікаво.
А Ви читали оригінальний твір?
Уже після. Після першої сесії зйомок. Я знімалася тільки за сценарієм і так свідомо себе стримувала, бо мені хотілося почути те, що Вікторія (Трофіменко, режисер, сценарист, продюсер х/ф "Брати". - Ред.) заклала в сценарій і цю думку донести. А вже там була велика пауза, півроку була між двома сесіями. Я і прочитала, не те, щоб дуже відрізнявся, тон такий самий, але стільки нюансів ніс текст Торґні Ліндґрена (автор роману "Джмелиний мед", за мотивами якого знятий х/ф "Брати. - Ред.), що я потім тримала його весь час на колінах. Кожного разу під час гримування перед сценою я читаю Ліндґрена, Вікторія прибігає і каже: "Сценарій, сценарій!". Я звідти черпала нюанси, які мене живили просто.
Коли Ви грали, було видно, що Ви грали багато таких речей, які прописати неможливо.
Це ще інша реч, це теж я була здивована, коли дивилася перший раз у Москві. Причина цього в іншому – це інший принцип гри. Інший, ніж ми звикли в кіно бачити.
Ви вчилися десь цьому іншому принципу гри?
Я вчилася, мені не виходило, зі мною довго билися з цим. І Клім. Клім недовго, Сергій Ковалевич півжиття. Режисер Сергій Ковалевич, учень Кліма. В цьому є дихання Васильєва, в цьому є дуже великий внесок, просто наріжний камінь від Гротовського. Я вчилася цьому все життя.
Це і східна школа, і, по суті, російська і європейська?
Так. І основа цієї школи – це відмова від гри. І допуск самого життя на територію творчості. Тобто ти допускаєш те, що є. Оце "що є" починає грати, тому що життя грає набагато більше і випромінює зміст набагато більше, ніж ти би міг собі уявити.
У кіно цього легше досягти, ніж у театрі?
Думаю, так.
Усе ж таки камерне мистецтво, камера біля Вас, глядач…
Не те, щоб легше, це більше зчитується. Камера все таки зчитує більш об’єктивно і дрібніше. Хоча театр усе ж таки залишає більшу можливість цього живого перетікання і там щось може не зчитатися, але Ви відчуєте це потім, тому що це торкання людини до людини.
Ну і там ти імпровізуєш в живому часі. І коли ті самі сцени знімаються по-різному, мабуть, не завжди легко вловити це продовження настрою.
Але життя все одно тече весь час і в театрі, і в кіно. І воно весь час звучить найточнішим камертоном. І в цьому відмінність від того, як Ви кажете, в принципі існують українські актори. Ще я не назвала одне ім’я, яке дуже важливе в цій роботі, - це мій чоловік і актор Олег Цьона. Він так грає, він так грає весь час, це його принцип і тим відрізняється від великої маси.
Одним з найбільших призів, які Ви отримали, за іронією долі саме в той час, коли розпочалася російсько-українська війна, став приз на Московському кінофестивалі. Щоб там не говорили – російська школа кіномистецтва є великою і цей фестиваль є одним з небагатьох фестивалів у категорії "А", і там представляють одні з найкращих фільмів зі всього світу, але Ви самі не отримували нагороду?
Так.
Чому?
З одного боку, тому що це було принципове рішення. А з іншого боку - мене нагорода застала в короткій одноденній перерві між гастролями в Польщі.
Яке на Вас враження ця нагорода справила?
Як учора я знала, що я буду у Вас на передачі, так само я сідала в літак з Москви, така в мене думка була: що я вдягну на вручення. Яке вручення? Де я взяла таку інформацію? І потім сама собі посміхнулася, думаю, ну ти даєш! Коли прийшло смс, я зраділа дуже.
Вам самій фільм сподобався?
Так. Але я зовсім не за себе зраділа. Я зраділа, що таке нічого не роблене, що таке просто життя і людина в цьому житті виявляється так запитана в цьому часі.
А чому Ви вважаєте, що нічого не роблене? Чи Ви не сприймаєте ці зйомки, це акторство як роботу?
Усе-таки сучасне кіно звикло до екшену, звикло до дуже складної, психологічної гри, напруги, всіляких колізій, до перенасиченості кадру, до жахів тощо. А тут раптом саме в цьому персонажі - просто життя тече і нічого такого не відбувається.
Ви казали, що Ви знаєте, що отримаєте нагороду, це, до речі, в цьому фільмі теж питання чому Ваша героїня залишилася. На це питання не було відповіді.
Класно, що не було відповіді. Тому що тоді люди можуть додумувати і впізнавати раптом, коли вона каже: "Я ж можу поїхати в будь-який момент". Мені здається, що в цей момент люди думають: та, дійсно, чого лишилася? І впізнають, що часом ми так кудись заїдемо… У мене так бувало: я приїду в село на Вінниччині, сусіднє з моїм, але звідти родом мій чоловік. І приїжджаю туди і перші три дні така ломка, якось мені щось робити треба, через три дні я вже нікуди звідси не хочу, тобто вже лишилася б там. Стільки тиші, звучання міфів у тому селі з під землі, стільки спокою в людях…
Це таке цікаве Ваше сприйняття України, тому що в цьому фільмі Ви мені навіть не нагадуєте українку, а якусь казкову фею чи принцесу скандинавську, яка приїхала в ці гори Карпати і так, спочатку відсторонено, а потім так близько вбирає в себе це життя. Ця Україна, про яку Ви розповідаєте, якась інша, дуже така сентиментально-європейська.
Ні. Ви знаєте, через цю людину, вона називалась Ганна Половинка, це покійна мама мого вже покійного чоловіка Василя, я побачила оцей інший лик України. А потім я згадала, що я таких людей зустрічала, просто їх ми рідко зустрічаємо. Оце така тиха шляхетність, це така вишуканість у кожному жесті, і така дискретність і любов… коли вона рве бур’яни, коли вона робить їсти, коли вона заносе в хату щось мені поїсти, і коли вона строго мені каже: "Наташка, от ти почала співати оці духовні напіви, ти вже не можеш того кинути, дитино". І всьо, і пішла… І я розумію, що вона мені щось таке тяжке сказала, що я ще не розумію.
Духовні напіви. Давайте зупинимося. Я пам’ятаю, коли я слухав Вас, Мирослав Маринович запросив мене на виконання Ірмусу. Це було давно у Львові. Отже, Ви себе більше позиціонуєте як організатор театрального процесу, співачка чи актриса?
Я думаю, що я - співак. За покликанням - співак. Але це покликання таке, яке пов’язане з найглибшим розумінням цієї професії. Я його ціле життя відчитую. І тому це театр, тому що співак – це з рими спів, це зв’язок, який здійснюється в цьому часі, зв’язок всього зі всім, що здійснюється через всього тебе. Тому це театр, тому це кіно. І тому ж це всі жанри.
Колись Клім поклав переді мною купу дисків, дав мені аркуш паперу і сказав: "Обери жанр". Інакше тебе просто розпорошить по всіх жанрах, які ти співаєш. І я сиділа півдня і я написала тільки один рядок. Нічого такого великого я не написала, але чомусь це стало поштовхом, відкрила у всіх цих жанрах інший щабель, за що я вдячна Кліму. Я написала просто: "Пісня – це шлюб неба і землі". Ця тятява зв’язку між небом і землею, яка здійснюється через співака і через його все тіло і голос – це і є співак насправді. Тут не обійтись без театру. Я з нього йшла і все одно туди вертаюся. Зараз я - художній керівник театрального центру "Слова і голосу" у Львові.
Це духовний спів, коли говорити про Вас, як про співака чи не лише? Чи це народний спів?
Скажу чесно: спів з призначення свого – службовий. Він не буває інакший. Пісня, як така, призначена служити, здійснювати зв’язок. Усе що не є зв’язком, не є піснею. Тоді можемо глянути скільки співу ми маємо – не багато.
Тому, наприклад, перша пісня, яка веде мене з дитинства – це весільна. От весільний цей тон, ціле життя я його чую і думаю, чому ж він мене так будить і будить. Тому що людина такою народжена, їй так дано: з самої землі дотягуватися і кликати найвищу точку, до якої вона може дотягнутися у небі.
Ви працюєте якось із текстами, з музикою? Шукаєте, обираєте, чи з кимось працюєте?
Не те, щоби я шукала. Вже так багато знайдено, що це вже досить близько лежить. Коли я свого часу їздила і вчилася на Поліссі, і мої найбільші вчителі – це Кричківка, покійна баба Ганна, і покійна Ганна Якимівна, і нині, слава Богу здорова, Надія Микитівна із гурту "Древо" в Кричківці. Це мої вчителі всі, великі вчителі. Коли я до них звертаюся, то звичайно я вчуся не стільки якихось нюансів співу, а скільки жити, що вони таке роблять, коли вони так співають.
Я - педагог, мушу вчити, коли мої учні кажуть, що бабці просто співають і все, а я кажу, що виглядяє просто, але вони абсолютно свідомі роботи, яку вони роблять.
Ми говорили перед ефіром, наскільки Вам приємно, що фільм, у якому знялися, мав успіх і наскільки для нас важливо мати таку історію успіху. Чому для Вас це так важливо?
Що зараз перемагає, і навіть у ворожій Москві – віра в людину, довіра до того, що робиш, до свого покликання. Вона перемогла і в роботі Вікторії Трофіменко, тому що вона змогла запалити все довкола себе і всі повірили. І всіх вела одна ідея, яка вела і ту ж саму Вікторію. Я бачу на кожному кроці, що саме це і буде перемагати зараз. І мир здобуває вже саме ця віра в своє унікальне покликання. Кожного персонально. Бо від кожного Господь чекає його жесту, не схожого і якогось особливого. І від цієї землі, України, Господь чекає особливого такого кроку, парадоксального кроку. Тому що вся історія нас цьому вчить, вся наша українська історія вчить нас не покладатись ні на що: ні на сусідів, бачимо дуже ясно з нашої історії, ні на "ах, воля", знаєте оце "воля, яка не знає меж", а все-таки покладатися на свій особливий дар спраги за дійсне і дар уповання, яке має ця земля – ми вміємо просити, вміємо бути почутими і вміємо почути звістку, яка несеться на нашу землю.
І Майдан це підтвердив. Ми вміємо чути.
Від кого Ви відчуваєте найбільшу підтримку? А хто Вас навпаки найбільше розчаровує? Я маю на увазі і різні верстви Ваших глядачів, читачів, і державу, як інститут, і студентів, молодь.
5 років як створився театральний центр "Слово і голос". Майже ніхто про нього не знає. Можливо, мені дорікають, мало реклами. Такі речі, як я роблю, вони не рекламуються, вони не кричать. Якщо казати, хто підтримує, все життя, це мої педагоги, вчителі, які і досі зі мною (і ті, що на небі, і ті, що поруч), і поодинокі друзі. Двоє цих людей парадоксально живуть у Москві – це Клім і Ковалевич. Поет Ігор Шевчук, живе в Києві, це просто один з каменів, який мене тримає. У Львові це буквально кілька людей, з якими в мене живе спілкування, які мене животворять.
І, разом з тим, я свідома того, що все, що я роблю, не скоро буде так крепко запитано, тобто воно запитано по суті, але соціально – не дуже. Люди коли це вже бачать, то кажуть: "А от, що ми маємо", "От ми маємо такі напіви", "Ой, а чого Ви не в церкві", "Ми маємо такі пісні! А де Ви їх берете?". Та де їх там брати, вони під ногами лежать. Хто би їх брав?! Не треба їх шукати, треба їх взяти. Все, що ми робимо, воно лежить так близько, але чомусь ми такими петлями ходимо до себе і, може, в цьому складність.
Може це і є те, що Ви маєте зробити – це показати, що ця дорога навпростець і не дуже далека.
У цьому, мабуть, частина моєї місії. І я це скількись намагаюся робити і скількись вдається. Все ж таки, те що започаткувався такий центр у Львові, це теж подяка меру і розмова була коротка: "Так". Так і пішло.