Центральні персонажі оповіді - двоє старих друзів, композитор Фред (Майкл Кейн) і кінорежисер Мік (Харві Кейтель), які коротають дні в фешенебельному санаторії у швейцарських Альпах. Фреда супроводжує дочка (Рейчел Вайс), виконуюча обов'язки його особистого секретаря, що полягають здебільшого у складанні важливих відмов: адже для Фреда, який полишив творчість, не залишилося привабливих пропозицій, навіть якщо вони йдуть від королеви Єлизавети і обіцяють йому лицарське звання. Мік, навпаки, здається повним енергії і разом з командою молодих сценаристів працює над новою картиною, яку захоплено називає своїм заповітом. Прагненню гідно завершити свою кінематографічну кар'єру відповідає виникла в його здійсненні проблема - Мік і його драматурги ніяк не можуть придумати фінал твору, в якому головний герой, лежачи на одрі смерті, обмінюється репліками зі своєю дружиною.
Здається, що все мистецтво, вся культура того світу, який описує стрічка Соррентіно, зводяться до цього пошуку - слід зауважити, доволі безуспішного, - еффектного передсмертного жесту, адже загальна загибель здається зумовленою. Серед мешканців санаторію, які немов уособлюють вищий світ західної цивілізації, немає представників прозових професій - бізнесменів, промисловців і навіть політиків, - еліту занепалої Європи представляють кінематографісти і музиканти, спортсмени та тренери з альпінізму. За їхнім безтурботним ледарством і аутичним самокопанням таїться передчуття катастрофи, наближення якої вгадується швидше аудиторією, ніж персонажами, марнуючими час у ресторанних і банних розвагах - так елои забували у своїх дитячих іграх, що з настанням пітьмі за ними прийдуть морлоки. Утім, джерелом натхнення для Соррентіно слугувала скоріше не "Машина часу" Герберта Уеллса, а "Чарівна гора" Томаса Манна, чия дія також розгортається у швейцарському санаторії, постояльці якого, витончені інтелектуали, напередодні Першої світової проводять час у ідеологічних суперечках, засвідчуючи, що мудрість європейської культури безсила запобігти катаклізмам, що неухильно насуваються.
Однак представленому в "Юності" суспільству загрожує не вторгнення нових варварів, ладних розтрощити зніжену Європу, і не прийдешня війна, а його власна духовна деградація й лінь. Звершення героїв залишились у минулому, та й їхня значущість видається сумнівною. Нам складно судити, наприклад, чи таким вже видатним композитором є Фред, однак автори й не намагаються нас переконати, що його можна поставити в один ряд з Ігорем Стравінським, якого він колись обрав зразком для наслідування. Як і попередній фільм Соррентіно, "Велика краса", "Юність" показує, що справжнє мистецтво належить минулій епосі, а сучасність в'язне в цитатах, безпорадних наслідуваннях і безплідній іронії.
Згасання підкреслюється в "Юності" хиткістю сюжету, який розпадається на незв'язні фрагменти, набір скетчів за участі ексцентричних постояльців. Цей світ позбавлений не тільки творчої здібності, а й морального стрижня, будь-яких моральних чи ідеологічних координат. Не тільки Маркс, чиє зображення виникає в якості татуювання на спині місцевого Марадони, але й Адольф Гітлер, в образі якого з'являється популярний, але змучений спліном актор (Пол Дано), слугують лише приводом для жартів, бездумного й нешкідливого клеєння дурня.
У певний дисонанс з цим постмодерністським сарказмом, безтурботною й розмитою композицією входить прагнення авторів завершувати сюжетні лінії чіткими до штучності, сентиментальними фіналами, ніби підкреслюючи, що місце трагедії остаточно зайняв її напівфабрикат, мелодрама, в якій більшість із нас знаходять розраду, опинившись перед лицем смерті. Як писав Мілан Кундера, "кітч - пересадочна станція між буттям і забуттям".