Ви були одним з облич Майдану, були кандидатом в президенти, хотіли якось активно змінити країну, але що сталося? Ви не були почуті? Чи те, що Ви - депутат, очолюєте Комітет Верховної Ради, цього достатньо для того, щоб робити ці зміни і все відбувалося так, яка має бути?
Так, не була почута під час своїх президентських виборів. Тому що люди підтримали чинного президента, і я була змушена, не тому що я хотіла, прийняти вибір людей. Він розбігався з моїм вибором. Я обрала цю фракцію ("БПП "Солідарність". - Ред.), не заходячи в члени партії, тільки тому що більшість українських громадян проголосували за чинного президента.
У мене був вибір: створювати власну політичну силу і рухатися окремо, і створювати ще одну додаткову проблему, власне, під час війни. Розуміючи і пам’ятаючи дуже досвід, коли була пані Тимошенко і наш екс-президент Віктор Ющенко, я в той час була особистим лікарем Віктора Андрійовича. Я дуже добре пам’ятаю, як виникав цей конфлікт, і що це дало, як наслідок для України.
Я зараз говорю про загальнополітичні процеси, коли була конкуренція між жінкою і чоловіком.
А в чому була природа цієї конкуренції?
Я думаю, що це була боротьба за владу. Ті люди, для яких гроші є найбільша цінність, вони переважно займаються бізнесом, а при владі ставлять своїх людей. Ті люди, які йдуть у владу, вони мають такий "смак влади". Коли людина розуміє, що може вирішувати багато проблем, маніпулювати – це окрема ейфорія. Людям дуже складно без цієї влади, їм легше без грошей.
Повертаючись до того, чому я не була почута і не робила власну політичну силу. Цьому є пояснення. Тому що для мене інтерес української держави був вищий, ніж власні амбіції. Тому я не робила політичну силу навмисно, щоб не створювати на той момент ще додаткову проблему вибору українському суспільству. І щоб мати більше впливу, я чудово розуміла, що чинна пропрезидентська сила буде використовувати мій авторитет, довіру людей, я чудово це усвідомлювала і розуміла, що мене туди беруть не за гарні очі. І навіть не за мою позицію кардинально змінювати. Але люди мене не підтримали, і я для себе зробила висновки: я не була почута, або у людей були інші інтереси, інші бачення.
Ну це ж президентські вибори, тут складно. Люди голосують за когось не тільки тому, що вони когось підтримують чи ні, йшла війна, вони приймають рішення, можливо, хто кращий для цієї ситуації. Це не значить, що люди Вас не підтримали.
Я поважаю вибір людей, і ця повага призвела не до конфронтації, тому що в моєму розумінні, конфронтація моя до вибору людей, то я б сказала: "Ви за мене не проголосували, тепер я буду тягнути країну в інший бік". Я вже мала такий досвід. Я дуже люблю спиратися на історичну пам’ять, історичний досвід, на жаль, наш народ його втратив. І я намагаюся людей, в тому числі через історико-культурний комплекс "Замок-музей Радомисль", де зібрано 5 тис. знищених домашніх ікон, повертати людей до історичної пам’яті, бо ми помилок зробили дуже багато.
Ну а ми продовжуємо їх робити чи ні?
Ми продовжуємо їх робити. Повертаючися до історичної пам’яті: що зараз найбільша мрія влади?
Ну чому? Для багатьох глядачів ми з Вами – теж влада. Ми – члени правлячої коаліції…
Але Ви чудово знаєте, що ми не допущені до влади. Ми допущені розповідати людям, створювати певну картинку, що в країні відбуваються якісь демократичні процеси. Сьогодні реальна влада – це є розподіл грошових потоків, тому що ніякої реформи без чіткого розподілу і впливу на ці процеси зробити не можна. Тобто ні Ви, ні я до цих процесів не залучені. Тому ми з Вами – картинка влади.
Що є головною метою влади? Насправді – українська земля, яка поки що залишилася недоторканою. Я говорю про великі сільськогосподарські масиви. І повертаючися до історичної пам’яті: моя прапрабабуся – мати Олександра Богомольця, ім’я якого всім відоме, вона закінчила своє життя на каторзі тільки за те, що вона боролася за те, щоб українська земля належала українським людям, тим, хто на ній працює, а не феодалам і олігархам, які тоді цією землею володіли. І вона, маючи дворянське походження, залишила всі землі свого роду українським людям.
Де ці землі?
Якщо повернутися до переліку всіх земель, які мав рід Богомольців за 600 років, то я сьогодні була б надлатифундистом. Це землі в Луганській області, центр Харкова, Санкт-Петербурзька губернія, Чернігівська, Полтавська області. І я чітко розумію, що українська земля має належати українській громаді. Бо якщо земля буде знову приватизована, і наші олігархи покладуть на неї руки, люди підуть у рабство.
Приватна власність на землю є всюди, просто європейські країни ставлять обмеження по кількості, тому що ідея хутірського господарства або щоб земля належала людям – це теж по суті приватна власність. Просто не латифундистські наділи, які займають півкраїни.
Так. Я саме говорю про те, що земля має належати навіть на правах приватної власності тим, хто на ній працює, а не тим, хто створює на ній покоління жебраків. Сьогодні про це майже ніхто не говорить, але залишають про це так за кадром, сподіваючись, що це питання обмине. Насправді – це єдине "золото", яке ще з України не вийняте.
Паралельно відбуваються багато процесів. Починаючи з літа іде абсолютно кардинальна боротьба з існуючою системою влади. Міністерство охорони здоров’я, про це також не говорять, створило за цей час один єдиний закон. Закон називається "Про автономізацію лікувальних закладів". Причому в цьому законі не прописано, яким чином буде фінансуватися система, як люди зможуть мати доступ до медичної допомоги. Закон створений тільки для того, щоб монополізувати всі майнові комплекси медичні.
Що значить монополізувати всі майнові комплекси?
У законі прописано: зміна статусу всіх державних лікувальних закладів із державного на комерційні підприємства або акціонерні товариства. Наступне: звільнення від аудиту майнових комплексів, коли вони змінюють свій статус – від державного до комерційного. Це означає, що на цьому шляху вони можуть загубити частину земель, а всі майнові комплекси медичні знаходяться в центрі міст, тому що будувалися 150 років тому. Це великі території, які ще знаходяться у власності громад. Наступне: відкриття рахунків у комерційних банках і відсутність державного фінансування. Тобто їх переводять на місцеві бюджети, а місцеві бюджети – це абсолютно ручне управління.
Що дозволяють зробити ці чотири кроки? Збанкрутувати будь-який лікувальний заклад. Навіть не викуповуючи його. Нема чим заплатити за електрику, заходить інвестор, стає акціонером, співвласником, погашає борги, і це робиться абсолютно свідомо. Це грузинська модель, коли всі заклади охорони здоров’я були приватизовані.
І вони зараз там усі приватні?
Ні. Їх знищили.
Ну всім нам розказують, як у Грузії пройшли успішно реформи.
Медична реформа в Грузії не пройшла ні успішно, ні красиво. Щоб вона пройшла гарно для людей, тобто що там вдалося зробити: вони зняли навантаження з бюджету. Тобто бюджет про це вже не турбується. Вони дозволили лікарям більше заробляти – так, потрібно це зробити. Але по дорозі вони втратили величезну кількість грузинського народу, який просто не дожив до покращення. Для того, щоб працювала швейцарська система, де всі заклади приватні, перше, що має гарантувати держава – це справедливий доступ до цієї медичної допомоги. Тим людям, які не мають грошей.
Тому я не виключаю можливості створення швейцарської моделі, але перед тим, як це робити, чітко покажіть людям, за що платитиме держава. Де буде гарантований, базовий, безкоштовний пакет медичних послуг. А пакету немає, тому що немає клінічних протоколів, немає стандартів. І міністерство охорони взагалі не хоче це робити.
А як можна без приведення до протоколів, які існують в більшості європейських країн, коли зрозуміло яким чином лікувати ту чи іншу хворобу, яким чином вести статистику, бо ми теж користуємося досі, як мені здається, радянською статистикою з койкомісцями. Але щоб зробити нову, треба зробити нову систему. Так?
Безперечно. А для цього без клінічних протоколів, без референтних цін на ліки… Як працюють наші тендера, ГПУ нема до чого придертися, на тендер виходять три компанії, які продають ліки для лікування онкології, вибирає тендерний комітет найдешевшу компанію з цих трьох і проплачує державні кошти. А якщо ви порівняєте вартість цих ліків, які найдешевші з трьох, вони будуть втричі дорожчі, ніж ті самі ліки, куплені в Білорусі. Це називається референтні країни. Для того, щоб ГПУ або депутати могли порівняти: чому у нас ліки в аптеці від гіпертонії в три-чотири рази дорожчі ніж ті самі ліки, які продаються в Угорщині, Польщі, в країнах, які з нами межують.
Це все величезний механізм корупції. І МОЗ заблокувало взагалі постанову про референтні ціни.
Чому вони це роблять? Можливо, не розуміють медичних реалій українських? Чи тому що вони є частиною системи великої корупції і бажання приватизувати все з владою, яка їх туди поставила з цією метою? Вони лицемірять чи мають мало досвіду? В чому насправді Ви їх звинувачуєте?
Це бажання зменшити навантаження на бюджет.
Ну це позитивно.
Я констатую факт. Але не можна ставити бюджет вищою цінністю, ніж життя громадян України. Якщо так стається, а бюджет формується з податків, то кожен громадянин може запитати: а для чого я взагалі плачу податки, якщо країна не піклується за мою освіту, здоров’я, безпеку. Все решта – будь ласка, приватизуйте. Дороги, підприємства. Але держава базується на безпеці, здоров’ї, освіті. Це три головні компоненти. І якщо такого немає, то виникає така модель держави? Кому вона потрібна і для чого взагалі сплачувати податки. Люди не платять податки, ховаючи гроші собі, тому що їм потрібно буде самотужки вирішувати свої проблеми.
Так от є бажання зменшувати навантаження на бюджет, не рахуючись з інтересами і здоров’ям людей, є бажання заробити гроші через приватизацію майнових комплексів і є бажання завезти інвесторів. А це означає, що потрібно цим інвесторам щось віддати, але де інтереси людей? І коли мене починають звинувачувати в якихось конфліктах. Конфлікт є в одному: моє завдання, як народного депутата: я піклуюся про життя і здоров’я людей. Для мене українська людина є найвищою цінністю.
Ваші опоненти можуть сказати, от прийдуть інвестори, куплять якісне обладнання, їх буде багато, все одно люди платять тільки в кишеню лікарю, обладнання немає, якість послуг погана, а буде краща. Можуть таке сказати?
Я тільки за це. За прозорий, чіткий, чесний механізм. Якщо йде приватизація, якщо йде інвестування, воно має бути зрозумілим. Мова йде про законне банкрутство всієї системи… Чому я категорично проти? Тому що в нас, на жаль, сьогодні взагалі система соціального захисту охорони здоров’я відірвана. А насправді в нормальних європейських країнах це єдиний простір. Тому що це все насправді соціальних захист, і захист здоров’я. Коли людина – інвалід, інвалідність – це категорія медична чи соціальна? Неможливо розділити. І сьогодні в нас система соціального захисту не існує.
Що таке соціальний захист? Це те, що дає людям почуття поважати свою державу. Їм є за що, це внутрішнє почуття спокою, стабільного розвитку. Якщо в тебе є батько, який має хворобу Альцгеймера, ти розумієш, що є місце, куди ти можеш його привести, а не сидіти вдома і не працювати, тому що тобі нема кому доглянути людину, яка дала тобі життя. Якщо в тебе є дитина-інвалід, матір помирає від онкології і кричить від болю. У нас в країні немає хоспісів, їх 20 замість того, щоб їх було сотні. Хоспіс має бути в кожному районному центрі, як мінімум на 40 койок. Має бути дитяче відділення, паліативне.
У нас була в гостях Ірма Вітовська, яка зробила про хворих дітей цілу виставу, яка займається пропагандою цієї проблеми для привернення до неї уваги суспільства.
Якщо сьогодні всю медичну систему, майнові комплекси, де є корпуси, які є зайві. Так як тільки ми перейдемо до європейських клінічних протоколів, їм вже не буде потрібно так довго бути в стаціонарі, тому що лікарі і лікарні будуть їм сплачувати за послугу, не за "койко-день". Вивільниться приміщення, які держава збудувала за людські гроші. Гроші наших батьків, дідів, які віддавали своє, щоб збудувати державну систему. Я хочу ці комплекси віддати на соціальний захист: реабілітаційні центри, центри ветеранів, у нас сотні тисяч хлопців повертаються, яким потрібне місце. Коли ми говоримо про проблеми, які можуть виникнути з поверненням з зони АТО, з психологічною реабілітацією. Це не те, що вирішується там в стаціонарі, лікарні, санаторії за два тижні чи за три, це у людей має бути місце, де вони можуть зібратися, поговорити про свої проблеми, поспілкуватися зі своїми побратимами. Де має бути людина, яка має займатися їхнім працевлаштуванням. Яка реабілітація без того, щоб дати людині роботу і шматок хліба в руки.
Я зрозумів, Ви абсолютно вірно все кажете. Але я так розумію, що великої дискусії на цю тему у нас в країні не існує.
У цій конфігурації влади вона нецікава. Мене не чують, не хочуть чути, і я вважаю, що така поведінка і ставлення до української громади – люди мають зробити висновки, тому що нині все, що робиться… лібералізація потрібна, але система охорони здоров’я і соціального захисту не може бути лібералізована. Тому що людина, в якої туберкульоз, СНІД, чи інфекційні захворювання, чи тяжкі захворювання, чи інвалідність – це та людина, яка не зможе оплатити сама, і є люди, які можуть сплачувати податки, а є які не можуть, і держава має бути тим механізмом, який гарантував би справедливість, коли є ті, які сильніші, можуть допомагати тим, які слабші.