Таким чином, "Акваріум" Олексія Чупи (Х.: Віват) з рукою на перці й цілком по часнику можна назвати другою пострадянською антиутопією рідного краю. Якщо вже зовсім чесно - то все-таки першою українською, наче дивізія, оскільки спочатку виходив "Марк Шейдер" Дмитра Савочкіна, щоправда, у московських широтах, ще й відповідною мовою. Ну, а так – історія такого собі Шенкалюка, що наче виблукав зі сторожової роти в Освенцімі, виборюючи національну першість наративу.
Загалом у прозу, як знати, приходять з поезії, що й зробив свого часу автор роману, і тому його «Акваріум» іноді буває цілком ліричний, наче сон Дракули про поцілунок з Брежнєвим. Це ніби як Кафка впереміш із Орвеллом, соціально-психологічний трилер і розчленування реальності, зменшення дружин і перехожих, а також сеанс одночасної гри на почуттях патріотів усіх мастей і орієнтацій. "Вранці, ледве прокинувшись, я побіг до кімнати з моїми жучками і побачив, що колишній Василь повзає на карачках довкола шматка хліба, відкушуючи помалу, а ось номер три швидко адаптувався до нових обставин і з усім звірячим запалом трахає мою колишню дружину".
Коротше, нас чекають два відра адреналіну, три куби жаху плюс непроглядна містика в дусі давньої "Русской книги людей" Володимира Тучкова. Це коли сидиш і не можеш вимкнути комп’ютер, бо з монітора тобі кажуть, щоб не смів його вимикати, оскільки все одно нічого не вийде. Так само герой Олексія Чупи, якого шпетять на всі боки з купленої на барахолці касети, де записана сповідь маніяка, а він тільки покректує, попиваючи палений коньяк і слухає далі. А що там далі? У будь-якому випадку, дуже схоже на кіно, звідки так само тягнеться коріння "донецького" жару. "Шенколюк розповідав начебто і не словами, а зображеннями. Досить було заплющити очі, і те, про що він говорив, оживало і повільно лізло в тебе, як плівка у кінопроектор".
У передмові цілком слушно згадують метрополії, які живуть в антиутопії, помираючи в реальності. Точніше, випаровуючись під час співпадіння "фантастичного" часу із нинішньою добою. Але це утопія, панове. Зокрема щодо першості, зменшеної, як у романі, правди. У "столичному" метро імені Глуховського відбуваються такі самі "жанрові" речі, а якщо вже південніше, то тут всі знають, хто перший у справі вигадування апокаліптичних "українських" світів на зразок того, що витворюють у своїй "місцевій" прозі Володимир Рафеєнко чи Дмитро Савочкін.
Наступна книжка, а саме - "Понтиїзм" Олександра Михеда (Л.: Видавництво Анетти Антоненко) – це 25 сучасних оповідок, чи пак казок обов’язково про "кінець світу", зібраних, ясна річ, у недитячу "книгу". Традиція, тим не менш, мерехтить майже у кожній з них, хоча, слід визнати - так само з сучасної класики. "Асфальт" про "живу" дорогу, як у Еми Андієвської, "Картина", як у Гоголя всуміш з Уайльдом, "2037", як у згадуваного вже Тучкова і "Незалежні", як у Пелєвіна. Із суто «авторських» казок, чиї сюжети самотужки виловлені не з прочитаних книжок, які, можливо, ніхто й не читав, а з телевізійних новин, поїздок в метро і сумних гуртожитських буднів - "Відос", "Підземка", "Курва". Недаремно їх порівнюють із записами у Фейсбуці – яскравими, вигаданими, але цілком необов’язковими, але справа не в цьому.
Просто з такого "безособового" краму складається сучасна мала проза, з-посеред авторів якої згадаємо і Павла Коробчука, і Андрія Любку, і тепер ось Олександра Михеда. Перемішай їх в одній збірці, і отримаєш ту саму "Велику книгу українських людців". Хіба ж це погано – стати гумусом, сірим тлом, індустріальним пейзажем і жанровими лаштунками доби? Де навіть романи складаються ось із такого "короткого" метру на зразок "Понтиїзму", в якому багато "їзму" щодо класики, але ще більше сучасних "понтів".
Наступну модель не соціальної, а політичної утопії пропонує у своєму новому романі "Вакансія для диктатора" Сергій Батурин (Л.: Кальварія). Наше кримінальне майбуття в сучасній літературі починалося, якщо згадаємо, путчем в карнавальних "Рекреаціях" Андруховича і його наслідками в месницькому епосі «Я, зомбі Кононовича, продовжувалося бойовиками Кокотюхи, Вільчинського і Положія, а вже завершилося все «Охоронцем» розглядуваного тут автора, який у недалекому 2001 році став лауреатом «Коронації слова». Ясна річ, що – третьої премії, адже доба буремних 90-х вже проминула, і на часі були інші геополітичні способи співіснування з реальністю.
Але, як то кажуть, якщо ви не йдете геть від Росії, вона іде до вас, що підтвердили не лише останні в часі події, передбачені допіру Хвильовим, але також згадана книжка Сергія Баурина. Знов-таки, "без Еспанії" і "не для дітей", тобто уникаючи згадки про того, хто захопив Крим, довів країну до межі квасного патріотизму і зруйнував міф про Третій Рим. Тим не менш, реалії у "Вакансії для диктатора" цілком упізнавані. Прізвища перших осіб, ясна річ, переінакшені, навіть загальновідомі топоніми – так само, і Красива площа в столиці донедавна нашої Родіни бачить своїх знайомих героїв з новими іменами.
Та й події не такі вже нові, точніше рефлексії героїв щодо них, як у фільмі "Брат". "Сьома пив пиво з в’яленим судаком, з ненавистю зиркаючи у величезний екран-плазму, де вже другий день нічого, крім новин і "Лебединого озера" не передавали, коли до нього ввірвався місцевий малолітка Сява з витріщеними очима». Мабуть, всі знають, що було далі? Правильно, «он, сука, Шишу замочил".
Сюжет роману справді цілком кінематографічний, розповідати краще на мигах. Стріляємо в Президента – влучаємо у власну пам’ять, і далі вже понеслося. Пригадуєте охоронця вже нашого рідного любителя страусів і золотого руна у президентському кріслі? Там ще все життя його боса промайнула в якомусь обшарпаному записнику, куди нотувалися всі "встав-пішов-купив-випив-наказав стріляти". Так само у даному випадку все зав’язано на капітані президентської охорони, його коханці, придорожніх бандитах, і вже потім – на тому самому виснаженому до незмоги страусів погодувати диктаторові.
Якщо ж серйозно, то чтиво цілком поживне, в міру динамічне, без фактичних ляпів, бо історія все ж таки доволі свіжа, всі імена-прізвища, а також події на слуху. Коротше, диктатура його успіху не залишає нам вакансій для нудьги.