Поширений у стрічках новин табель учня школи № 49 міста Донецька з виставленими за першу чверть навчального року оцінками можна сприйняти як малюнок із розділу "Гумор та сатира" лише на фоні актуальних політичних розбірок в Україні.
Насправді це – речовий доказ, котрий красномовно свідчить: жодного "русского мира" на окупованій території не впроваджують. Ризикнемо сказати більше: так званий "русский мир" для тих, кого в Україні вже більше року називають "ватниками" - навіть більший фейк, ніж "духовные скрепы". Згадані опції діють лише на споживача всередині Російської Федерації. Самоназвані "народні республіки" від самого початку, ще задовго до російського вторгнення, обрали для себе дороговказом шлях назад, до Радянського Союзу. Зараз на окупованих територіях відбувається радянське відродження.
У фільмі "Кровний ворог", показаного місяць тому в ефірі "Еспресо.TV", сепаратисти дають, точніше – намагаються дати визначення «русского мира», за який воюють. Цей омріяний світ влаштований правильно. Там люди народжуються, виростають у затишних родинах, ходять спершу до шкіл, потім – на роботи, далі створюють свої родини, народжують дітей. Головне – держава створює всім мешканцям "русского мира" комфортні умови для існування, в тому числі – фінансові. Ось так громадяни без жодних стресів, із впевненістю в завтрашньому дні, виходять на пенсії, вчасно отримують чесно зароблені гроші й тихо помирають. Головне тут – сімейні цінності, віра в Бога та начальство водночас. Все це купно дає стабільність і передбачуваність.
Але справжній «русский мир» відрізняється від "Лугандонського" тим, що, попри позірну фейковість, досить чітко персоніфікований. "Там русский дух, так Русью пахнет", - окреслив його рамки програмний російський поет Олександр Пушкін. Можете не вірити, але в сучасній Росії – культ Пушкіна. Він російський національний поет, такий самий, як Тарас Шевченко – для українців, Янка Купала – для білорусів, Абай Кунанбаєв – для казахів, Роберт Бернс – для шотландців, а Волт Вітмен – для американців. Ми можемо і маємо права не сприймати зараз і надалі все російське. Але не визнати, що Пушкін створив російську літературну мову та заклав фундамент російської літератури буде помилкою, навіть невіглаством.
Школярам "ДНР" викладають предмет під назвою "Література". Гаразд, якщо перед цією графою зазначений предмет "Російська мова", то, за логікою процесу, література теж мається на увазі російська. Олександр Пушкін, Іван Тургенєв, Федір Достоєвський і. т. ін. Але далі значаться дивні предмети під назвою "Мова народів Донбасу" і "Література народів Донбасу". В дужках уточняється "укр.", що нібито має вказувати – народи Донбасу володіють українською мовою і читають українську літературу. Власне, далі зазначено дисципліну "Літературне читання", хоч і не вказано, що читають – літературу просто чи літературу "народів Донбасу". Російську чи українську, російською мовою чи іншою.
Навіть російська «Вікіпедія» не приховує, що Донбас складається, крім росіян і українців, також із етнічних білорусів, греків, німців, євреїв, татар і сербів. Отже, маємо перелік народів Донбасу, які хоч і давно асимілювалися, але так само мають право на самовизначення, передусім – культурне. Чи вивчають донбаські білоруси твори Петруся Бровки, донбаські греки – Нікоса Казанзакіса, а донбаські євреї – Шолом-Алейхема? Питання, зрозуміло, риторичне.
Звідки ж таке дивне формулювання – "Мова/Література народів Донбасу"? Хто вчився в радянській школі чи застав радянський вуз, згадає предмет "Література народів СРСР". Він був у програмах хоч радянської України, хоч радянської Грузії, хоч радянської Естонії. Бог із нею, з мовою. Її не обов’язково вивчати, є перекладачі й переклади. Твір національного грузинського поета Шота Руставелі перекладений не лише російською, а й багатьма іншими мовами. Але нинішня шкільна програма України, хай до неї багато питань, усе ж складається з власне української літератури та іноземної. Куди, не зважаючи на окремі протести, включена російська класика.
Зарубіжна література окремо є в нинішній російській програмі. Захід теж практикує такий проділ, і в США ви не знайдете "літературу народів Америки", у Франції нема "літератури народів Франції", та й в Україні відсутня "література народів України". Хоча для пристойності можна було б зараз знайомити громадськість із літературною творчістю кримських татар. Натомість у табелі "денеерівського" учня ви не знайдете зарубіжної літератури як окремого предмету. Її що – зовсім не вивчають? Або – вона входить до сегменту "літератури народів Донбасу"?
Подібні дисципліни – великий та гарячий привіт із Радянського Союзу. Де була "сім’я братніх народів", окремо видавалися "Казки народів світу" і поруч – "Казки народів СРСР". Спробувати уявити собі цю невиразну масу вкрай важко, і до неї більше підходить визначення "СРСР – тюрма народів", перефразоване з виразу французького письменника Астольфа де Кюстина "Росія – тюрма народів", вжитого ним у 1839 році. А це, своєю чергою, може означати: нинішній окупований Донбас – та само одна велика радянська тюрма.
Додає розуміння назва ще одного предмету – "Історія Вітчизни" ("История Отечества"). Вона співіснує з "Всесвітньою історією", і тут взагалі не ясно, про яке "Отечество" йдеться. Про Росію? Про Україну? Чи все ж таки - про Донбас, де проживає спільнота "народів"? Мимоволі згадуєш іншу цитату, цього разу – з російського радянського поета Володимира Маяковського: "Пою моё Отечество, республику мою!"
Показово, що цитована поема називається "Хорошо!", і містить інші рядки: "Отечество славлю, которое есть! И трижды – которое будет!" У "ЛДНР", виглядає, школярів налаштовують на те, що все добре, а буде ще краще. При цьому культивують поняття власної, ні на що не схожої ідентичності. Саме цим і був славний Радянський Союз, про що сепаратисти, як бачимо, не забули. Там не буде "русского мира", там уже є радянський Донбасс.