Наприклад, у європейських фільмах "Мьобіус" (2013) та "Четверта влада" (2011) Київ виконував роль Москви. Іноземні кінематографісти проводили зйомки саме у столиці України, через те що її архітектура нагадує таку Білокамінної, натомість працювати над фільмом у Києві дешевше.
У безлічі серіалів і телефільмів, знятих на київських студіях протягом останнього десятиліття, наше місто нерідко показане як безіменна пострадянська провінція. За словами одного продюсера, це робилося навмисно, щоб легше було продати стрічку на російські телеканали.
Лише окремі картини показували наше місто таким, яким воно є насправді, й не оминали можливості назвати його ім'я.
У 2011 році вийшов альманах короткометражних фільмів "Закохані", що розповідав низку романтичних історій про наше місто. А в 2014 році відбулася прем'єра ромкому "Київський торт", що показав столицю як місто пригод, романтики та солодких мрій. Проте обидві ці стрічки не отримали високих відгуків критики і не стали популярними серед широкого глядача. Те ж можна сказати і про інші повнометражні ігрові фільми останніх 10-15 років, що розповідали київські історії. Тож своєю появою на екранах їм не вдалося перервати сумну тенденцію "безіменності" Києва.
Зафіксувати наше місто у масовій свідомості більш-менш вдалося документальним фільмам про Євромайдан. Такі картини регулярно потрапляють на кінофестивалі по всьому світі. Разом із тим, що вони розповідають іноземцям про події в Україні, такі стрічки хоч трохи знайомлять їх із нашим містом.
Останніми роками поступово почали з'являтися й ігрові стрічки, що розкривають панораму революційного Києва: "Одного разу в Україні" (2014) та французька комедія "Серіз" (2015), що була показана на нещодавньому кінофестивалі "Молодість".
Революційний тренд вже починає себе вичерпувати, і надалі вже не буде такого насиченого потоку фільмів про Євромайдан. Та й життя кількамільйонного міста не зводиться до одних лише політичних подій, наскільки б важливими і драматичними вони не були. Тому наразі постає питання про те, чи зможе кіно найближчих років позначити Київ на карті кінематографу, де він дуже довго залишався "білою плямою".
Незважаючи на те що за радянських часів Київ часто з'являвся у кіно, більшість із цих фільмів сьогодні не згадуються. Разом із цим відійшов у минуле образ Києва як футбольного міста, яким він був показаний у стрічках "Воротар" (1936), "Дід лівого крайнього" (1973), "Така вона, гра" (1976) тощо.
Не повертаються з архівів стрічки, що нагадують, яким було місто після Другої Світової: "Місто запалює вогні" (1958), "Хочу вірити" (1965), "Софія Грушко" (1972), "На київському напрямку" (1968) тощо.
Не витримують конкуренції із сьогоднішніми іноземними ромкомами стрічки, де Київ показаний як місто, в якому повітря було наелектризоване романтикою: “Вона вас любить” (1956), “Прощавайте, голуби” (1960), “Перед екзаменом” (1977) тощо.
Фільми про історичні події, що мали місце у Києві, знімалися переважно за радянських часів. Відповідно й більшість фактів у таких стрічках спотворювалися, і місто у них часто виконувало роль бездушної декорації для радянської ідеології: “Киянка” (1958), “Сім'я Коцюбинських” (1970), “Немає невідомих солдат” (1965), “Подолання” (1983), “Ад'ютант його високоповажності” (1969) тощо.
Також за радянських часів Київ у кіно часто зображали крізь призму дитячих фантазій ("Два дні чудес", 1970) та як дуже пісенне місто ("Літа молодії", 1959, де виконується легендарна пісня про рушник).
Якщо ж прослідкувати історію Києва лише за фільмами, в яких він фігурує, то може скластися враження що після 1991 року кияни займалися головним чином двома справами: з'ясовували сімейні та любовні стосунки (численні мелодрами) та криміналом (“Дрянь” (1990), “Кому вверх, кому вниз” (1991), “Приятель небіжчика” (1997) і “Тупик” (1998).
Незважаючи на те що Київ із давніх-давен славиться своїми легендами та міфами, містична сторона міста у кінематографі практично не відображена. Хоча вже готовий сценарій до містичного детектива про архітектора Владислава Городецького “Трикутник диявола”. За попередньою інформацією, зйомки картини розпочнуться навесні 2016 року. Чекаємо...
Так само не прописалися у фільмовому вимірі й наші духовні пам'ятки. Ані Софія Київська, ані Києво-Печерська лавра, ані безліч інших визначних монастирів і церков не показані належним чином у фільмах. Обурює той факт, що за останні п'ять років у лаврі знімалися тільки три повнометражні ігрові стрічки. У “Ржевському проти Наполеона” київська святиня грає роль Кремля. У “Моїй бабці Фанні Каплан” - старий Харків. І лише у картині “Вилікувати страх” лавра зображає саму себе. Проте остання картина так і не потрапила на українські екрани.
Ще однією не менш важливою темою в київському кіно мали б стати байопики про видатних особистостей нашої історії та культури. Адже життя багатьох із них так чи інакше пов'язане з сучасною столицею. Натомість на сьогодні маємо “Міст через життя” (1986) про долю Євгена Патона, “Етюди про Врубеля” (1989) про видатного художника та ще кілька гідних стрічок, про які сьогодні не соромно згадати.
Кінематограф замовчує про події, пам'ятки, особистості та теми, що пов'язані з Києвом. І це відбувається зовсім не через те, що нашому місту немає про що розповісти. Чи довго це буде продовжуватися?