"Тихий бешкетник" Pianoбой: Моє завдання в цей важкий час - виймати з української публіки ключову емоцію

Дмитро Шуров, він же Pianoбой, у програмі "Вечір з Миколою Княжицьким" на Еспресо.TV про творчий шлях - від "Океану Ельзи", Esthetic Education до власного проекту, про українську та російську публіку і творче завдання 

- Я знаю, що народилися Ви у Вінниці, але Вашу музику грають не тільки в Україні.

- Музика взагалі така дивна і загадкова річ - її відпускаєш, а вона вже по всьому світу летить, летить без зупинки.

- Як так сталося, що Ви стали автором музики до спектаклю, який ставлять в московському театрі "Современник"?

- Як завжди: ланцюжок з якихось подій і людей, деякий час назад я співпрацював зі співачкою Земфірою. Власне ми залишаємося друзями, але зараз разом не працюємо. І режисер театру "Современник" Катерина Половцева, яка збиралася робити постановку "Попелюшки" - першого музичного спектаклю в історії "Современника" і першого спектаклю в історії цього театру, який розрахований не тільки на аудиторію "Современника", але й на їхніх дітей, - вона хотіла, щоб ми з Земфірою писали музику до постановки. І так сталося, що в підсумку її написав я.

- Ви вже їздили туди, були на прем'єрі чи цього ще не було?

- Все це трапилося в 2014 році. Прем'єра відбулася в квітні, проект готувався дуже довго, почалося все ще влітку 2013 року. Тобто такий довгий і складний процес, складна п'єса, постановка. Там всередині багато пісень, є пісня, яку я написав на вірші Євгена Шварца з його оригінальної, дуже іронічної і крутої п'єси.

- Вам подобається Шварц?

 - Мені подобається його мова. І взагалі "Попелюшка" Шварца - я рекомендую зараз дуже багатьом людям її перечитати, тому що, за великим рахунком, нічого нового не сталося і всі відповіді можна там досі отримати.

- Ну не тільки в "Попелюшці", в інших п'єсах Євгена Шварца, які наші глядачі знають за постановками Марка Захарова, наприклад. У художніх фільмах і в багатьох інших вони стали дійсно пророчими, і було дивно, як в сталінські часи дозволяли це писати.

- Ну взагалі музика до вистави - зі мною це тоді вперше трапилося, зараз це продовжується, тепер я пишу частину музики до вистави "Вартові мрій" - це хореографічна 3D-постановка, яка буде в Україні йти в середині грудня. Режисер-постановник Костянтин Томільченко. Ось уже скоро різдвяна казка буде, яку можна буде наживо подивитися.

Це дуже цікаво, це зовсім не те, що писати пісні.

- Вам подобаються мюзикли?

- Я завжди любив мюзикли. Ще коли навчався в Америці, я брав участь у різних постановках, драмгуртках, цікавився цим питанням. І це цікаво, тому що це завжди якась колективна робота. І якщо з людьми, з якими працюєш, у тебе хороший контакт, з режисером, з декоратором, постановником, бо в "Попелюшці", наприклад, дуже багато залежало від декорацій. Було придумано, що дія "Попелюшки" відбувається на вокзалі і вона - дочка вокзального доглядача, а мачуха - це директриса вокзалу. Виїжджають персонажі на якихось візках, паровозики, живі звірі, проекції, живі музиканти це виконують, дуже складний і живий процес. І, звичайно, музика від цього сильно залежала.

- Ви згадали, що вчилися в Америці. І у Франції вчилися, наскільки я знаю?

- В Україні теж вчився. Говорю на чотирьох мовах. Щаслива людина.

- Чому Ви повернулися?

- Я нікуди надовго не їздив. Рік для мене це недовго. Це недостатньо часу, що заглибитися в культуру, країну на стільки, щоб там захотілося залишитися. Все таки я людина, яка народилася в 80-ті і не дивлячись на це для мене Україна завжди була Батьківщиною. Я не пам'ятаю книг про Леніна, СРСР. Я пам'ятаю, що дитинстві не міг зрозумілий, як така велика країна може існувати.

- Вам хотілося, щоб вона була меншою, більш затишною?

- Я, напевно, трохи хоббіт в цьому сенсі. Напевно, я не знаю, яка в нас, українців, національна ідея, але мені хотілося б, щоб це була якась тепла, щира нація, територія. І в дитинстві я пам'ятаю пісні моєї бабусі. Вона дуже класно українською співала... І мого дідуся. Це мої друзі, школа. Це не має відношення до країни, це люди.

- Вам якось так вдалося попрацювати за період Вашої творчості, напевно, з найпопулярнішими в певному середовищі виконавцями, групами ("Океан Ельзи", Земфіра, Esthetic Education), але люди, які трохи старші за Вас, для них це все культові імена. Ви і там грали, і там грали. Як це Вам так пощастило?

- Спробую відповісти на попереднє запитання. Для мене це все - нескінченна подорож. Навчання в Україні, Франції, США. Навчання і зараз продовжується, я постійно щось для себе відкриваю. Потім навчання в Києві в Лінгвістичному університеті, "Океан Ельзи" (мої перші друзі в дорослому житті) і моя перша, вже справжня, музична історія. Наступна група - Esthetic Education, робота з Земфірою, дружба з нею. Ну і мій проект.

Це така подорож. Я не сприймаю світ, як місце, з якого можна кудись поїхати, а потім повернутися.

- Ви будуєте життя як подорож.

Так, тому для мене Україна - саме те місце, де мені комфортно.

- Я чув, що Ви не тільки для себе хочете організувати подорож, а навіть для бабусі й дідуся.

- Так, це моя мрія.

- Їм за 80?

- Так. З боку може здаватися, що це відбувається швидко (кар'єра. - Ред.), Але мені складно уявити, як це може бути інакше у людини, яка багато чого хоче і багато про що мріє. І хоче постійно робити свою справу, займатися музикою. Тому я дуже щаслива людина.

- Давайте поговоримо про Вашу роботу з Андрієм Хливнюком з "Бумбокса", це кавер на композицію "Imagine" Джона Леннона.

- Я перейду на російську, щоб нас вільно розуміли по всій Україні.

- Я Вам скажу, що цю передачу подивляться і за кордоном.

- Так, я знаю, що в цьому маленькому підвалі здійснюються дуже важливі речі.

- Інколи так. Особливо під час Майдану.

- Так, пісня "Imagine" була записана нами з Андрієм Хливнюком у рамках величезного проекту, який триває вже рік, який ініційований фондом ЮНІСЕФ та Йоко Оно. І суть його полягає в тому, що різні, відомі у своїх країнах артисти виконують свою версію "Imagine", присвячують її дітям і закликають людей зробити теж саме, для того щоб привернути увагу до проблеми рівності прав дітей, особливо в проблемних регіонах.

І ми стали причетні до цієї акції, чому я дуже радий. Мені було дуже приємно цим займатися.

- Хочу повернутися до "Океану Ельзи". Як Ви з ними познайомилися?

- Мені було 18 років, я був студентом Київського лінгвістичного університету, мріяв стати джазменом і багато годин на день займався піаніно, планував поїхати в Берклі вчитися. Це була моя мрія. Зараз я туди планую поїхати, але вже трохи в іншій якості - повчитися у композиторів знаменитих американських фільмів. Там відбуваються дуже цікаві майстер-класи зараз. Я пишу музику для кіно, для вистав, різних проектів.

Так сталося, наскільки я знаю, групі був потрібен п'ятий учасник - клавішник. Хтось дав їм мій номер. Я грав з декількома панк-групами тоді, в тому числі з групою "Щастя". Великий привіт тим, хто ще пам'ятає цю фантастичну групу. І учасник цієї групи Дмитро Остроушко дав мій номер Юрію Хусточці, який у групі ("Океан Ельзи". - Ред.) виконував функцію основного комунікатора. До речі, з того часу, як він поїхав у Францію, Києву, мені здається, не вистачає такої людини. От він почав мене шукати. Мобільних телефонів тоді ще не було. І Юра мене два тижні шукав, бо мене ніколи не було вдома. Я знімав кімнату в однієї жінки на Печерську. Один раз прийшов додому, побачив записку, що мене питав "якийсь Хусточка". Я передзвонив, ми зустрілися і почали грати. От і все.

- На Вас не ображалися музиканти, коли Ви йшли з однієї групи в іншу?

- Я не так багато груп змінив, щоб на мене ображалися. У мене в житті було всього дві групи, і люди, які там грали, дуже багато для мене значили тоді і зараз також. І це завжди була дуже серйозна причина, яку, я думаю, вони розуміють.

- Ви виступили з "Океаном Ельзи" на Євромайдані. Як так сталося?

- То була дуже складна ситуація. Хоча пізніше всі зрозуміли, що це була ще не дуже складна ситуація. Тоді просто наш колишній тур-менеджер, який працював з "ОЕ" з початку 2000-х, Юра Болотов, потрапив у СІЗО. Він був одним із п'яти людей, яких побили на Інститутській ще під час першої великої бійки з "Беркутом". І суспільство було дуже напружене з цього приводу, і виникла думка між Славіком, Пашею і Юрою Хусточкою зробити цей виступ і залучити максимум уваги до цього світу і в Україні, звичайно. І використовувати цей привід як поштовх. Що ми і зробили. Наскільки я знаю, в той день було багато політиків з усього світу, і вони побачили своїми очима якусь таку картинку єднання під найвідомішу групу в Україні, я думаю, що це також зіграло якусь свою роль, хоча - це всього лише картинка .

- Esthetic Education, Земфіра - це ті гурти, виконавці, разом з якими ви співали.

- Esthetic Education - це була справжня група. Ми називали її "триголовим" драконом, там було троє людей, абсолютно різних. Вся ця група, яка виникла і зникла в результаті конфлікту. Це був конфлікт, який дав їй поштовх, це був конфлікт, який призвів до її завершення. Так буває, коли в групі немає людини, яка б приймала рішення, яка б узяла на себе в потрібний момент відповідальність і всіх би зібрала докупи. Ну, "триголовий дракон" не зміг з цим впоратися, і група закінчилася.

- Ви тепло згадуєте роботу в цій групі?

- Назва групи цілком і повністю відповідає тому, що ми робили. "Естетичне виховання" - це воно і було. Воно було для мене, Юри, для Луї. Для всіх, хто працював з групою. Воно було і для української аудиторії.

Те, що ми робили тоді, я вважаю, був дуже великий крок, трохи альтруїстичний і дуже романтичний, тобто група робить все, що хоче, намагається це робити якісно. Був такий проект, який називався "Артефакт", це був тур, коли ми півконцерта грали за величезним екраном, на якому йшли проекції і на який ми в реальному часі "вирізалися" з живого виконання і "вставлялися" в заготовлену анімацію. Після цього ніхто такого в Україні досі не робив. Посеред концерту цей гіганський, 6 на 4 метри, екран піднімався перед людьми, і далі група продовжувала грати. Тобто це дуже складні і важкі проекти і, я думаю, те, що ми тоді робили, воно свою роль зіграло.

- Давайте поговоримо про Земфіру. Ви продовжуєте з нею спілкуватися?

- Так.

- Усі ми пам'ятаємо момент, коли вона на одному з концертів підняла український прапор і на неї хлинула хвиля критики. Вона потім не шкодувала про це? Ви з нею не говорили?

- Ми не обговорювали цей момент. Я не знаю чому.

- Наскільки їй комфортно жити і виступати в сучасній Росії?

- Це все-таки до неї питання. Я не можу за неї відповідати. Я думаю, що вона, як людина сучасна, людина дуже щира і надзвичайно обдарована, звичайно, дуже гостро переживає все, що відбувається, але хай вона краще розповідає про це сама.

- Ви з нею їздили в різні тури, очевидно, що не тільки по Україні, багато їздили по Росії?

- Так, звичайно, ми об'їздили всю Росію з нею і Європу також.

- Наскільки відрізняється російський глядач від українського? Те, що відбувається зараз, коли ми бачимо нерозуміння політичної ситуації, нашого життя...  Ви їздили в Росію - це якісь інші люди? Вони по-іншому налаштовані? Чи вони просто жертви пропаганди? Чи просто не замислюються над політикою, а це лише російське керівництво робить? Як цей Ваш простий глядач відрізняється в Україні та в Росії? Ви різницю відчуваєте?

- Я Вам більше скажу: глядачі відрізняються і в Україні також. У нас зараз тур "Pianoбоя" на підтримку нового альбому, його перша частина була дуже чесна: три міста на сході (Дніпропетровськ, Запоріжжя, Харків), три міста на заході (Львів, Вінниця і ще один), Одеса, центр і Київ. І відрізняється менталітет, географія все-таки накладає серйозний відбиток.

Тобто люди, коли народжуються, я не думаю, що дуже сильно відрізняються один від одного, але, звичайно, оточення впливає. Це особливо не відчувається на аудиторії "Pianoбоя", тому що це дуже особлива аудиторія, вважаю, що це зараз найкраща аудиторія в країні. Але на Заході люди більше концентруються на своєму побуті, вони більше займаються господарством, намагаються більше організувати свій простір, зате на Сході у Вас набагато більше шансів отримати швидку і пряму відповідь на поставлене запитання. І, напевно, якщо Ви зробили щось не так, набагато більше шансів отримати по пиці. Їхня реакція є швидшою, вони менш дипломатичні. Чим далі ви рухаєтеся на схід, ця ситуація продовжує змінюватися достатньо радикально. Аудиторія в Сибіру інша, аудиторія у Владивостоці інша, але всередині кожної людини, яка приходить на будь-який концерт, є дитина, якась основа, і все, що потрібно від артиста, це своєю музикою і максимально щирим виконанням цю людину розгойдати.

Бували випадки зовсім фантастичні. Коли в Норильську, наприклад, група грає концерт, "кидаєшся на амбразуру", і люди просто стоять, нічого не відбувається, якийсь холод. Концерт закінчується, і ти не можеш виїхати з майданчика: ці кілька тисяч чоловік нікуди не йдуть, вони обступають автобус і все ... Потім вони можуть за ним бігти там... до Єкатеринбурга, в будь-яку точку. Вони просто так реагують - нічого не вдієш. А приїжджаєш до Харкова - і люди з першого рядка співають пісні голосніше, ніж ти. Загалом, на цьому можна концерт закінчувати, просто сісти на стілець і з людьми мило спілкуватися, тому що ви вже досягли цього розуміння з першої пісні. Тому так, аудиторія різна.

Але ось що стосується різниці між Росією і Україною, чи Францією, я для себе не розділяю ці аудиторії за країнами. Я поділяю ці аудиторії за принципом прийшли вони до мене чи ні. Люди, які вважають мене "хунтою" або "жидобандерівцем", просто не прийдуть на мій концерт, тому їх для мене не існує.

- Останнім часом ви давали концерти в Росії?

- Ні. Я вже два роки в Росии не граю. Скоро буде два роки. Тому зараз мені складно оцінювати ситуацію, але до цього ми дуже багато грали в Росії, "Pianoбой" побував у дуже багатьох містах. І я нічого не можу поганого сказати про цю аудиторію. Ніколи не було у мене якихось складних ситуацій з ними. Коли я працював у театрі "Современник", вже коли з концертами не їздили, не виникало в мене (ні в буфеті, ні на сцені, ні з керівництвом) ніяких проблем, пов'язаних з моєю національністю або з тим, що я ставлюся до цього дуже серйозно.

- Давайте перейдемо вже до "Pianoбою". Я думаю, що у Вас дуже цікава творча доля і багатьом людям вона теж дуже цікава.

- Вся ця історія гідна гумористичної книжки в старості. Мені було б її цікаво прочитати.

- Хтозна, можливо, я думаю, що Вам ще багато чекає "подорожей", як Ви кажете. Ви сказали, що Вам мюзикли подобаються, але мюзикли це щось з розряду розважального, а Ваша музика - це трошки інше ...

- Мюзикли спочатку з'явилися через необхідність розгойдати людей після війни. Вся якась головна класична складова мюзиклової історії - це післявоєнні американські мюзикли. Це час, коли людей потрібно було привести до тями. Мені здається, зараз дуже схожий час. Ми знаходимося в колосальному вирі подій, і людей потрібно переключати, як дітей, щоб вони не перетворювалися на роботів, кіборгів і на звірів якихось божевільних, їх потрібно трошки "макати обличчям" у прості емоції.

У мене колись виникла ідея з покійним "Скрябіним" зробити український мюзикл. Ми поїхали до Варшави, домовилися в театрі мюзиклів поставити тут "Grease" ("Бріолін". - Ред.). Він переклав лібрето цього мюзиклу, ми шукали вже театр, польських режисерів, тому що у нас не було великого досвіду. Але потім сталося так, що зайнялися чимось іншим. А так по Україні були спроби Злотника з мюзиклом "Екватор", були ще спроби, колись в Москві до трагічних подій в "Норд-Ості" це було популярно, і багато мюзиклів привозили сюди, але в Україні так до кінця цей жанр так і не народився ...

Я думаю, що найголовніші українські мюзикли - це концерт гурту "Pianoбой". Я розумію, що це нескромно звучить, але мюзикл як емоційна подія, яка покликана людей розгойдати, вийняти з них справжню, ключову емоцію, мені здається, це наш сьогоднішній концерт.

Ми тільки що закінчили першу половину туру на підтримку альбому. І я розумію, що називати ці концерти святом - це нічого не сказати. І для мене, і для людей - це колосальний емоційний сплеск. Це хоровий спів, я дуже прагну дати все найкраще, що у мене є на кожному концерті. Люди мені це повертають сторицею.

- Де Ви будете виступати? Розкажіть про Ваш альбом.

- Зараз ми готуємо на березень наступного року другу порцію міст. Міста, які не увійшли в першу половину туру. Тому що хочеться все-таки робити якісні концерти. Тур, в якому 20 міст поспіль, не може бути якісним апріорі. Його не витримає ні артист, ні менджмент - ніхто. Тому плануємо різні міста: Житомир, Чернівці, Миколаїв - там список великий.

Тільки що були в Одесі, філармонії. Дуже складний і цікавий зал, сидячий зал зі складним звуком. На наступний день був львівський Event hall kino. Зал, де можна поскакати, покричати. У Києві виступали в клубі "Атлас". 10 березня ще один там же концерт відбудеться, для того щоб люди, які почують альбом, могли поспівати з нами пісні, які до нього увійдуть. Тому що перша частина туру відбулася до виходу альбому. Це така нова, цікава практика.

- "Pianoбой" - цей образ у Вас як народився?

- Це словосполучення: "піано" означає "тихо" і "бой" - швидше не як "хлопчик", а від слова "бити", як мені уявлялося. У дитинстві мій улюблений персонаж був "Звіробой" - хлопчина, який завжди приходив в останній момент і допомагав індіанцям. "Pianoбой" - це така істота, яка вміє бути дуже тихою, дуже гучною і дуже любить динаміку. Наші концерти - це від дуже тихого, улесливого до дуже гучного й потужного звуку. Напевно, тому це так називається. На той момент, коли ми так називалися, ми, звичайно, про це всім не думали. Просто хотілося, щоб було слово "піано", а далі ми купу різних варіантів пробували. Можна книгу написати за варіаціями нашої назви: "піаноборт", "піанобосс", "піаноболл" і так далі.

- Ви задоволені собою? Все таки почати такий власний проект - це ризик.

- Мені подобається, як все розвивається. Я розумію, що цей ріст дуже поступовий, але дуже стабільний. Я - людина досить пізнього дозрівання, я не став суперзіркою в 18 років і не перестав нею бути в 22.

- Ні, це я - людина пізнього дозрівання, Ви - юного, я точно знаю.

- Я маю на увазі, що ця подорож - вона триває. Мені дуже подобається як з "Pianoбоем" все відбувається. Є перший альбом "Прості речі" - альбом-візитна картка. Він світлий і досить простий. Є другий альбом "Не припиняй мріяти" - це альбом соціальний, злий, який мав бути зовсім іншим, але який я не зміг зробити іншим, тому що мені на голову звалилися всі ці пісні в 2012 році і я хотів їм дати хід, тому що відчував, що це щось нове і дуже щире. І вийде третій альбом "Take off", який підсумовує все, що до цього відбувалося і при цьому відкриває якусь новий бік, більш мелодійний. Альбом на трьох мовах (російська, українська, англійська), і він дуже життєствердний. І мені подобається, що люди, які підтягуються до нас за ці п'ять років, мені подобається, які вони. Коли я на них дивлюся, я розумію, що я все роблю правильно.