Тому серіал "Слуга народу", покази якого з успіхом завершилися цього тижня, став першим масштабним прикладом вітчизняного політичного кіно.
24-серійну стрічку присвячено 100 дням правління вигаданого чесного президента, що бореться з корупцією та намагається "зробити життя кращим". Головний герой показаний у фільмі настільки абсурдно, що навіть не має сенсу його критикувати. Шкільний учитель історії Василь Голобородько (Володимир Зеленський) у ролі чинного президента нагадує дворнягу, що вибігла на футбольне поле під час матчу. Тож коли глядачеві нав’язується ідея, немов ця сама дворняга є центрфорвардом, від якого залежить результат гри, сміятися треба не з екранного Голобородька, а з реальних людей, що протягом п’яти тижнів масово вмикали телевізори й милувалися цим бурлеском.
"Слуга народу" окреслює не стільки омріяний образ чесного президента, скільки показує сам народ. Популярність серіалу зайвий раз підкреслила наївність пересічних глядачів (читай: виборців), що готові повірити в казочку будь-якого ступеня абсурдності, аби тільки все це було якомога густіше приправлене гумором.
Серіал апелює до примітивного глядача. Тут буквально на пальцях пояснюються корупційні схеми та наводяться красномовні ілюстрації, як за кордоном дешево і надійно будується те, що в Україні створюється дорого і халтурно. Усе це пояснюється з екрану в дотепному, а тому й доступнішому, форматі.
Якщо наші політичні ток-шоу позиціонують себе ледь не "властителями дум", а в результаті зводяться до банального цирку, то позиція "Слуги народу" - чесніша. Стрічка й не намагається підстрибнути вище жартів-одноденок, і лише інколи переходить на ліричні монологи, наприклад, про різницю між хохлами і українцями або про зашкалену жадібність міністрів.
Цей серіал розраховано на глядача, що намагається посміятися і розслабитися. Та враховуючи проблемність нашого політичного поля, нині актуальнішим був би фільм, що змушує подумати і розібратися. На кшталт "Карткового будинку", де політичний екшн вражає своєю граничною чесністю і точністю. Та якщо легендарний американський серіал підіймає роль глядача на один рівень із ключовими діючими особами Білого дому, то "Слуга народу" - ставить глядача на місце безликої одиниці у людській масі виборців: таких достатньо накормити кухонними байками і краще не підпускати до обговорення серйозних питань.
У фільмі не зустрінеш одні й ті самі геги та сценки, якими "95 квартал" розважає телеглядачів на вихідних. Жарти для серіалу коміки придумали нові. Проте обігруються вони з тими ж невиразними інтонаціями та мімікою, що й у популярному телешоу.
Прісний гумор відомих коміків став більш колоритним і пафосним у форматі серіалу. Та разом із тим сильно проявилися акторські проколи "95 кварталу". Одне діло, коли вони обігрують один з одним комічні сценки, а зовсім інша – коли заходять у кадр разом із визнаними майстрами (Станіславом Бокланом, Наталією Сумською, Віктором Сарайкіним та багатьма іншими) і тьмяніють на їхньому тлі.
Якщо в порівнянні з професійними акторами коміки "95 кварталу" здаються халтурщиками, то в порівнянні з чинними політиками – викликають більше довіри. Днями на офіційному сайті президента України Петра Порошенко з’явилася петиція про призначення Зеленського прем’єр-міністром. Звичайно в цьому відчувається, швидше, активність піарників серіалу, аніж відчайдушність його фанатів. Однак історія знає приклади, коли під личиною подібної прикольності до влади насправді приходили коміки.
У 2010 році на виборах меру Рейк’явіку (столиця Ісландії) переміг комік Йон Гнарр. До цього чувак хохмив на телебаченні, а напередодні виборів заради приколу створив партію, що складалася з рок-музикантів і панків, а називалася "Кращою партією". Епатажний політик охарактеризував її, як "анархо-сюрреалістичн" та "відкрито-корумповану", адже під час кожного звернення до виборців Гнарр заявляв, що не буде виконувати жодної зі своїх обіцянок.
Йон Гнарр
У результаті він переміг і з 2010 по 2014 керував містом. Специфіка ісландської політики полягає в тому, що мер Рейк’явіку – по суті друга людина у державі, адже у місті мешкає третина її населення. Озброївшись девізом "Більше панку – менше пекла!", Гнарр зі своїми однодумцями-неформалами вивели місто, а разом із тим країну, із затяжної кризи.
Коли бачиш, як екранний Голобородько разом зі своїми друзями-дилетантами намагається залатати розбите корито українського держустрою, то це здається дешевою казочкою для наївного глядача. Та, хто знає, можливо саме такі дилетанти і зможуть вивести нашу країну з затяжної кризи, як це вдалося ісландським панкам.
Голобородько з однодумцями п'ють горілочку
А собака, що вибігає на футбольне поле під час матчу, хоч і не заб’є гол, проте може перекусити м’яч, яким так довго грають не на користь звичайних людей.