Точніше, наші артисти, котрі не поступаються професійністю росіянам, а часом – мають клас значно вищий, поділяють долю українських письменників чи творців українського актуального кіно. Все це є складовою поняття "шоу-бізнес" у тих країнах, де за культурний продукт прийнято платити. Постмайданна культурна ейфорія відійшла. Патріотизм знову не має нічого спільного з купленим за власні гроші квитком на концерт, фільмом чи придбаною книгою, написаною та/чи виданою в Україні українською мовою.
Про такі речі не прийнято говорити вголос, але дуже скоро це важко буде замовчувати. Бо голосно розрекламовані гастрольні всеукраїнські тури навіть відомих музикантів тихенько скасовуються. Дізнатися про це можна, коли уривається терпець і окремих користувачів соціальних мереж прориває на відвертість.
Так, днями користувач Facebook з Івано-Франківська Тарас Зень написав на своїй сторінці пост щирості та відчаю водночас: "Ще переконався, що існує два, а то й більше світи. В листопаді у Франківську було заявлено багато концертів столичних музикантів. Велика частина з них була скасована, в основному через поганий продаж квитків, що майже скрізь сягали від 100 грн. і більше (насправді доступна ціна, навіть для студентів). Скасувались концерти гуртів "Воплі Відоплясова", "Мед Хедс", "Джамала". Багато інших концертів відбулись з напівпорожніми залами".
Якщо амбіції артиста дозволяють йому працювати в напівпорожніх залах, часто концерт відбувається лише після домовленостей, що колектив отримає фіксовану суму гонорару. Тобто, зігравши для півсотні шанувальників, усе одно отримають своє. А організатори ризикують: можна втратити вкладені гроші, можна вийти в "нуль", а можна заробити, заохотивши глядачів під час концерту частіше відвідувати бар.
Ситуація виглядає тим більш контрастною, що концерти "Brutto", "Sсorpions", "Акваріуму" чи інших гастролерів принаймні в Києві відбуваються якщо не з повним аншлагом, то без "проплішин" у залах так точно. Квитки ж коштують у рази дорожче, ніж на згаданих вище "ВВ". Звісно, купівельна спроможність у київської публіки справді вища, ніж за межами столиці. Не факт, що імениті іноземці повторять успіх у Харкові чи Львові. Але тут знову варто процитувати пост франківчанина Тараса Зеня: "У найбільшому концертному залі Франківська "Платінум холі" (орієнтовно 1500 стоячих місць) у листопаді виступав гурт "Каспийский Груз" (рускій бандітскій репчик з матюками). Так от, цей гурт, про існування якого я довідався тільки вчора, зібрав чи не весь той зал. На нього приїхали з інших містечок і сіл. Ціна квитка коливалась від 250 і до 500 грн.".
До речі, до війни будь-який російський гастролер легко збирав навіть у націонал-патріотичній, як нам здається, Західній Україні аншлаги, й тоді було дуже модно нарікати на відсутність майданчиків для власне української музики – неякісне російське не пускає якісне українське. Неякісне російське зачистили. Артистам – "сепаратистам" на кшталт Ані Лорак, Володимира Гришка і Джанго, що примкнув до них, влаштовують обструкцію за обструкцією. Проте справжнім нашим від того легше не стає.
Так, попервах сплеск патріотизму свою добру справу робив. Та потім з`ясувалося: скасовані гастролі громадян держави-агресора, починаючи з обуреної цим фактом співачки Валерії, зовсім не ущільнили й не розширили гастрольні графіки українських громадян.
Більше того. Ледь не кожен наш нормальний музикант присвятив Майдану та героїзму українців на Східному фронті бодай одну пісню. На них були створені кліпи достойної якості. Цей допоміжний матеріал міг би стати супроводом гастролей кожного, візитною карткою. Але замість них неформальним гімном Революції Гідності досі є "Воины света" білоруської команди "Ляпис Трубецкой", вона ж перекочувала на рінгтони. У російських кліпів "Забрали в армию" від "Бі-2" та "Війна" від Алли Пугачової значно більше поширень через Інтернет, ніж у будь-якого актуального українського аналогу. Розганяючи ж для меломанів та інших небайдужих новину про те, що лідер культових "Pink Floyd" Девід Гілмор присвятив пісню Майдану, журналісти частенько забувають додати: британець заспівав її разом із лідером "Бумбоксу" Андрієм Хливнюком.
І не варто шукати тут тотальної антиукраїнської змови. Бо чому так відбувається? Можна нарікати на українців, котрі традиційно не поважають своє. Справедливо говорити про те, що мало витіснити ворогів із широкого інформаційного простору – треба нарешті надати його друзям. Та, коли говоримо про гастрольні поразки навіть "розкручених" артистів, слід не забувати: більше десяти років українські шоу не були бізнесом як таким. Відомі й не дуже команди виступали безкоштовно на численних міських та містечкових майданах під час передвиборчих турів політиків різного ґатунку, і навіть – неповноцінних політиків на кшталт Віктора Януковича.
Українців вільно чи невільно привчили до факту, що український культурний продукт нічого не коштує, має бути месіанським чи благодійним, кимось оплаченим наперед. Тож наші артисти сьогодні, опинившись нарешті в комфортній для них реальності – тобто, без конкуренції з Філіпом Кіркоровим, - вимушені пожинати плоди власної ж безпечності. Бо треба не лише зайняти звільнену від ворога територію, чекаючи на миттєві дивіденди, а почати облаштовувати її на власний, вигідний нам ґатунок.
Автоматичної заміни не відбулося не лише в музичній царині. На жаль, для широкого загалу сучасна українська музика – погано персоніфікований "сучукрмуз": за аналогом "сучукрліту". Це зовсім недавно підмітив один із найпопулярніший дописувачів Facebook Віталій Чепинога: "На площі Слави в "Квадраті" книжний ринок. Розвали російської літератури і один невеликий кіоск з українською… Гетто… Резервація… З запиленого вікна одним оком на мене поглядає Іван Франко… Через "колідор” на нього дивиться Пєлєвін в красівій обкладинці, у Франка обкладенка некрасіва і бідна".
Що означає: культу бідності слід нарешті позбавлятися. Так само, як не знати, звідки взятої пихи: читай-дивись-слухай наше, бо воно патріотичне. Культурний простір не можна брати. Його треба завойовувати, поєднуючи боротьбу за серця громади з боротьбою за вміст гаманців. Адже справді якісне й потрібне – не лише те, за що вимагають платити, але й те, за що платити хочеться. Заявити: "Ми кращі!" просто. Переконати – значно складніше. Тут робота лише починається.