Журналіст Олексій Кулаков розповідає про долю добровольця батальйону “Айдар” Олександра Зацарінного з Черкащини, який після війни вирішив продовжити допомагати людям на посаді депутата міськради Звенигородки.
Свій бойовий шлях у добровольчому батальйоні “Айдар” Олександр Зацарінний розпочав одразу після масових протестів кінця 2013 і початку 2014 рр., які отримали назву “Євромайдан”. В першій групі добровольців з Майдану він виїхав визволяти насичену озброєними сепаратистами Луганщину.
“Одного дня він приїхав додому і каже: “Я їду на війну. Спокійно сидіти не можу”. Я і плакала, і вмовляла його. Потім ми про все поговорили... і він поїхав”, - розповідає про вікопомний сімейний вечір дружина колишнього бійця “Айдару” Оксана Зацарінна.
Лишивши вдома в Звенигородці на Черкащині дружину з трьома дітьми та онука, Олександр без бойового досвіду та з одним автоматом на трьох в складі “Айдару” прорубував влітку 2014 року шлях до окупованого Луганська крізь загони незаконних збройних формувань і російських найманців.
“Ми всі вчилися воювати “з коліс”. Після третьої бойової операції я запитав у хлопців: “Ми що, штрафбат якийсь?” Бо, ми йшли в атаку попереду всіх, армія ж лишалася позаду. А вони сміються у відповідь і кажуть “Ну, так!” - ділиться спогадами про перші тижні в АТО Олександр Зацарінний.
Перші бойові зіткнення в житті Олександра відбулися поблизу селища Георгіївка, яке “айдарівці” відбили разом з 80-тою бригадою Збройних Сил України, вичистивши звідти незаконні збройні формування.
“Завданням батальйону було пробитися до луганського аеропорту. Там було пекло! Не тільки обстріли, а ближні бої на відстанях у 50 метрів. В Георгіївці нас атакували 300 озброєних осіб, а нас було усього 38 і ще на блок-посту приблизно 20. Так півсотнею бійців ми і утримували свою позицію. До речі, дуже допомогла вогнем 80-та бригада ЗСУ. Якби не вони, то було б вкрай важко. Бо, я на власні очі бачив, як деякі бронемашини кидали нас і тікали. Під час того бою в мене одна думка крутилася в голові “Щоб тільки не потрапити в полон!” - згадує Олександр.
Після взяття Георгіївки та встановлення на селищній раді українського прапора підрозділ Олександра Зацарінного отримав наступне завдання: штурмувати селище Новосвітлівка. Коли незаконні збройні формування дізнались, що цей населений пункт також зайняли наші бійці, вони почали в буквальному сенсі цього слова “рівняти його з землею”.
“Ми легко зайшли в Новосвітлівку, бо нас ніхто не очікував. НЗФ, які були в селищі, спочатку сприйняли нас за “своїх”, як якийсь сепаратистький батальйон. Тому ми захопили там багато полонених: в тому числі російських казаків, кадрових російських військових і “грушників”, - розповідає Зацарінний і резюмує: “Тоді ми зрозуміли, що на своїй землі ми воюємо не з шахтарями, а проти росіян!”
Переглядаючи на компьютері архівне відео оборони Новосвітлівки, Олександр підкреслює, що противник щільно бомбив їхній загін з реактивної артилерії, а саме з установок БМ-21 “Град”.
“Дуже сильно “Гради” нас били. Тому загинули і танкісти, і “айдарівці”. Ось можете бачити на зйомках, як прилетіла “градіна”! - показує він сліди від осколків на стіні одного з будинків та підкреслює: “Якраз в ту ніч російська артилерія застосувала проти нас заборонені фосфорні боєприпаси. Наслідки впливу цієї хімічної зброї видно по спухлому і червоному тілу та обличчю нашого бійця Антона”.
Новосвітлівку “айдарівці”утримували в умовах браку їжі та води. Харчуватися доводилось свійською худобою, яка щодня гинула від обстрілів по всьому селищу. Батальйон “Айдар” зберігав контроль над населеним пунктом понад 2 тижні. Але ціна його оборони виявилася надто високою - майже половина бійців загону Зацарінного наклали головами. Протягом тих двох тижнів і самого Олександра вже встигли так би мовити поховати.
“Приблизно на сьомий день, як Саша був в Новосвітлівці, я почала по телефонах шукати його сліди і “бити в набат”. Бо, де він? Чому так довго немає зв'язку. Я зідзвонилася з начальником штаб у “Айдару”, а він прислав СМСку зі словами “Загинув. Співчуваю”. Тут мені й мой сестрі стало зле! “ - ділиться драматичними переживаннями Оксана Зацарінна. І додає: “Але через 2 хвилини начштабу знову пише “Стоп! Стоп! Я помилився. То не він!” Ми знову зідзвонились і він каже: “Такого вояку ще спробуй вбий! Його кулі не беруть!” А в мене на серці вже не тільки радість, а ще й гордість!”
Після емоційного потрясіння дружина Олександра вирішила, що не може без нього жити і поїхала до чоловіка на фронт. В ті дні він якраз боронив місто Щастя.
“В мене була з Оксаною дуже важка розмова... Діти вже у нас ніби дорослі. І вона сказала, що якщо я загину, то навіщо їй далі жити?” - розказує Олександр свою версію.
Оксана була поруч з чоловіком аж до демобілізації - допомогала по батальйонному господарству, надавала першу допомогу пораненим та й собі опановувала військову справу на рівні з бійцями. А коли пара повернулася в рідну Звенигородку на Черкащині, то на родинній раді вирішили, що Олександру варто балотуватись в депутати міської ради, щоб продовжити воювати вже не з ворогом, а зі старою системою.
“Хочу, щоб ми і наші діти та онуки жили в європейській країні. Бо, я прийшов з війни і у мене болить серце, що тут нічого не міняється”, - аргументує свій вибір Олександр Зацарінний.
Тепер він – депутат міськради Звенигородки. На виборах весь округ проголосував за нього, бо земляки знали, що він є чесною і порядною людиною. З виборцями Олександр спілкувався особисто, а агітацію майже не проводив, бо не було коштів. Отже зараз він вирішує нагальні побутові проблеми звенигородчан: десь дорогу залатати, десь дірявий дах полагодити, а десь ЖЕК, як то кажуть, забув зробити ремонт у під'їздах. Як і раніше, йому в усіх депутатських справах допомагає дружина. Проте, колишній боєць зізнається – в АТО було простіше. Там ти, принаймні, знав, де і хто твій ворог. А в місцевому самоврядуванні складніше — тут і брудом намагаються обливати. Проте, якщо “айдарівець” не здався на поталу ворогові на війні, то і в мирному житті у нього немає підстав опускати руки перед труднощами.