Власне, всі ті люди, які підписували Мінські домовленості, напевно знали, що виконати їх неможливо.
Що, власне, відбулося в Мінську у лютому цього року? На фоні жорстких боїв за Дебальцеве, які означали остаточний зрив Мінська-1, в білоруській столиці зустрілася "нормандська четвірка": прем'єр-міністри Німеччини та Франції Ангела Меркель і Франсуа Олланда та президенти Росії і України Володимир Путін та Петро Порошенко.
Після того, як протягом 16-годинних переговорів вони нібито домовились, було підписано так званий "Комплекс заходів з виконання Мінських угод". Він складається з 13 пунктів. У першому йдеться про припинення вогню з 15 лютого, а в 13-му – про інтенсифікацію діяльності Тристоронньої контактної групи. А між ними закладено багато вибухонебезпечних фраз.
І це майже не метафора. Троє нацгвардійців загинули 31 серпня через те, що з натовпу мітингувальників біля стін Верховної Ради жбурнули гранату. Парламентарі в той день ухвалили в першому читанні зміни до Конституції, яких від України вимагали згідно з 11-м пунктом Мінських домовленостей.
Його не виконано, як і жоден інший. Починаючи з першого: вогонь з боку бойовиків по нашим військовим ведеться майже щодня.
Відведення озброєння калібром більше 100 мм відбулося лише на папері - то тут, то там на лінії фронту помічають важке озброєння бойовиків. Не виведено іноземні збройні формування і військову техніку. Не проведено обмін полоненими по формулі "всіх на всіх".
Відповідно, мова не йде про амністію тих, кого в угодах дипломатично назвали "особами, що пов'язані з подіями, які мали місце в окремих районах Донецької та Луганської області". Ні на крок не просунулася справа з місцевими виборами і не почався прив'язаний до них процес повернення контролю України над лінією кордону.
Що далі? Можливо кілька варіантів розвитку подій.
Перший варіант – обидві сторони заплющать очі на порушення строків виконання угод і продовжать процес далі. Зокрема, у січні планується остаточне голосування в Раді за децентралізацію. Втім, далеко не факт, що під це знайдеться 300 голосів. Ходять чутки про те, що з проекту реформи Конституції вилучать пункт про надання особливого статусу Донбасу, який у серпні спровокував протести.
Росія, звісно, протестуватиме, що це шахрайство і мирний процес затягнеться і підвисне. Можна буде говорити про остаточне "замороження конфлікту". Як свідчить досвід Нагорного Карабаху, в режимі, коли обидві сторони чи не щодня стріляють одна в одну без переходу в масований наступ, можна існувати багато років поспіль.
Покласти край такому стану речей може зміна режиму в Росії. Є кілька варіантів того, як би це могло статися. Головне, щоби в українських штабах у цей момент не розгубилися, як завжди.
Другий варіант – перехід конфлікту в гостру фазу. Це може статися, якщо в Путіна на тлі невдач у Сирії зірве чергову клепку і він дасть наказ про наступ, наприклад, на Маріуполь.
Схоже, що на Заході розуміють цю небезпеку і саме тому час від часу згодовують російському лідеру чергову заспокійливу пігулку у вигляді обіцянок переглянути режим санкцій чи взяти до уваги кремлівські пропозиції щодо мирного врегулювання у Сирії.
Третій варіант – визнання всіма сторонами того, що домовленості зірвано, та спроба влаштувати Мінськ-3. На цьому, зокрема, могли би наполягати європейці, яким давно набридла війна поблизу їхніх кордонів. Та сумнівно, що зараз можна домовитись про щось, що можна виконати, і що суттєво відрізнятиметься від Мінську-2.
Що українцям лишається робити за таких умов? Не перейматися занадто витівками наших народних обранців. Не забувати про Крим, який взагалі винесли за рамки Мінських угод. Пам'ятати, що почала цю війну Росія і вона має відповідати за це. Допомагати українській армії, яку держава все ще нездатна нормально утримувати.