Хоч Україна і втратила термінали Донецького аеропорту та залізничний вузол у Дебальцевому, але стримала противника на підступах до Маріуполя. Після “гарячої зими” упродовж 9-ти місяців на сході панувало затишшя, якщо не рахувати червневої атаки на Мар'їнку та грудневих маневрів бойовиків навколо селища Комінтернове. Яким був цей фронтовий рік — в огляді журналіста програми “Репортажі і розслідування з Артемом Шевченком” Олексія Кулакова.
Початок 2015 року ознаменувався на сході України найзапеклішими боями на Донецькому напрямку. В своїй гарячій фазі тривала “велика війна” із застосуванням важкої артилерії та постійними атаками незаконних збройних формувань за підтримки російської армії на позиції сил АТО, щоб розширити межі міфічного кремлівського проекту “Новоросії”.
Оборона донецького аеропорту – одна з найважливіших подій минулого січня. Сили АТО утримували його термінали 242 дні - тобто більш, як 8 місяців. Світ охрестив цю оборону “українським Сталінградом”, а захисників аеропорту “кіборгами” за їхню мужність та стійкість. Бійці в терміналах і на диспетчерській вежі були відрізані від інших підрозділів. Їжу, воду та боєприпаси доводилося підвозити так званою “дорогою смерті” через злітну смугу, яка прострілювалася противником. Наші війська відійшли з терміналів донецького аеропорту, але і дотепер продовжують здійснювати вогневий контроль аеропорту з панівних висот неподалік в Авдіївці, Пісках, Водяному та Опитному.
“Треба було виводити. Для цього були всі обставини і показники”, - пригадав в ефірі телеканалу “Еспресо” останні дні оборони аеропорту тодішній “кіборг”, а нині головний сержант 1-ї роти 90-го окремого аеромобільного батальйону імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова 81-ї окремої аеромобільної бригади високомобільних десантних військ Збройних Сил України Анатолій Свирид і додав. – Був щільний туман, коли не видно взагалі нічого. Одна група хлопців пішла 20-го числа. А я лишався, бо у мене там лежала група тяжкопоранених товаришів, і половина з них там померла. Оцінюючи ситуацію — в когось значна крововтрата, в когось перебиті ноги — я прийняв рішення вийти до тієї сторони на переговори щодо “коридору” для вивезення тяжкопоранених. Хлопців врятували, а я відсидів в полоні”.
Друга велика битва 2015-го року була за залізничний вузол в Дебальцевому, який зв'язує так звану Донецьку народну республіку з Росією. Дебальцевський плацдарм було відбито українськими військами влітку 2014-го, і він являв собою дугу на кордоні Донецької та Луганської областей, яка була занурена в окуповані території. Плацдарм було насичено українськими військами та оточено системами укріпрайонів та опорних пунктів по всьому периметру. Обриси плацдарму нагадували “котел” і було лише питанням часу, коли саме російсько-терористичні війська спробують його відбити. Вони розпочали масовані обстріли та битву за Дебальцеве в останні дні січня, і тривала вона цілий місяць до 18–20-го лютого.
Щоб уникнути масових жертв серед мирного населення, була запропонована евакуація — як в Україну, так і на окуповані сепаратистами території. Боронити ж дебальцевський плацдарм залишилися 2,5 тисяч бійців сил АТО, хоча за їхній мужній спротив противник вважав, що їх там від 6-ти до 8-ми тисяч.
“Наш 40-й окремий мотопіхотний батальйон не очікував такого масованого наступу, - пригадує в ефірі телеканалу “Еспресо” оборону Дебальцевого колишній заступник командира 40 омпб підполковник Володимир Саричев і підкреслює. – Засоби розвідки у нас були незначні. А інформації про підготовку великого наступу з боку "ДНР" не було”.
Кремль спрямував усі на той момент наявні у нього війська, щоб відбити Дебальцеве, тому 12-го січня за стіл переговорів у Мінську сіли президенти 4-х країн – Німеччини, Франції, України та Росії – щоб нарешті зафіксувати лінію розмежування, виробити мирний план та припинити вогонь. Проте ані в ніч на 15-те лютого, коли мав би настати мир, ані пізніше російсько-терористичні війська не припиняли атак на дебальцевський палцдарм. Наміри Кремля були очевидними. Одразу ж після підписання Мінських угод президент Росії Володимир Путін натякнув, що силам АТО доведеться віддати місто т. зв. “ополченцям”, але промовчав, що його штурмують підрозділи регулярної російської армії.
Внаслідок втрати українцями контролю над Вуглегірськом й подальшим захопленням противником біля села Логвинове єдиної “траси життя” на Артемівськ, перспективи ефективної оборони Дебальцевського плацдарму поступово зникали. Відтак, обравши слушний момент після “Мінська-2”, а саме ніч на 18-те лютого, бійці АТО із вцілілою бронетехнікою і озброєнням та з мінімальними втратами швидко залишили Дебальцевський плацдарм. Так 18-20 лютого 2015 року завершився другий найтяжчий епізод зимової кампанії. Російсько-терористичні війська прорахувалися – другої трагедії, подібної до Іловайська, не сталося.
Утім під час зимової АТО 2014-2015 рр. Україна не тільки втратила частину територій, але і відсунула противника подалі від Маріуполя, адже 10-го лютого полк “Азов” відбив населений пункт Широкіне. У відповідь того ж дня терористи завдали артудару зі “Смерчів” по штабу АТО в мирному місті Краматорськ, який призвів до жертв серед мирного населення.
Діставалося з російських “Градів” взимку і житловому кварталу “Східний” в Маріуполі. Як наслідок, загинуло 30 людей, поранено - щонайменше 93, серед яких і діти. Захопити Маріуполь було стратегічно важливо для бойовиків. По-перше, щоб забрати в України потужний промисловий центр, і по-друге, щоб пробити наземний коридор до окупованого Криму. Проте цього не сталося.
Весняна фаза війни на сході України 2015 р. видалася не настільки активною, як зимова. Адже після укладання лютневих Мінських угод світова спільнота запровадила жорсткіші санкції і почала активніше тиснути на Кремль, змушуючи його до мироного врегулювання. А втрати, яких російсько-терористичні війська зазнали протягом лютого під Дебальцевим, та втягнення Росії в конфлікт в Сирії не дозволили агресору організувати великі битви аж до кінця року. Єдине відчутне загострення сталося на початку червня біля Мар'їнки, коли на вузькій ділянці противник здійснив атаку на сили АТО із заборонених Мінськими угодами озброєнь — 120-міліметрових мінометів, 152-міліметрових гармат, гаубиць, танків та реактивних систем залпового вогню. Проте нападників було відкинуто назад, адже для повернення на фронт відведеної артилерії українським воїнам знадобилося лише кілька годин.
Щоправда, на кінець року миром обстановку на лінії розмежування назвати важко. Протистояння набуло рис “тліючого конфлікту”. Загони агресора із т.зв. ЛНР і ДНР використовують провокаційну тактику – вдень відкривають вогонь із дозволеної Мінськими угодами стрілецької зброї, а увечері й вночі, коли навколо немає спостерігачів ОБСЄ – застосовують важке озброєння. Крім цього, на лінії розмежування маневрують диверсійно-розвідувальні групи, як протягом кількох днів грудня в “сірій зоні” біля Комінтернового. Півроку тому в травні одну таку ДРГ знешкодили біля Щастя, коли після вбивства українського воїна було закохоплено двох бійців елітного спецназу Головного розвідувального управління Генштабу Росії Євгена Єрофєєва і Олександра Олександрова. Затримання російських спецпризначенців вкотре засвідчило, що російська армія присутня на території України і воює на боці так званих “ополченців”.