Новина про те, що Володимира Путіна запросили на Мюнхенську безпекову конференцію, пройшла для українських медіа непоміченою. Втім, на неї варто було звернути увагу. Адже йдеться не про маргінальний захід. Мюнхенська конференція вже багато років є майданчиком для впливових учасників, які за її лаштунками могли шукати рішення найскладніших криз. У 2015 році її "хедлайнером" була канцлер ФРН Ангела Меркель, а роком раніше — американський віце-президент Джо Байден. Три роки тому поява делегації з Ірану на цьому заході стала початком кінця міжнародної ізоляції Тегерану. Цілком можливо, що поява Путіна на конференції може мати подібні наслідки і для Росії.
Прихильникам конспірології не варто вбачати у цьому спецоперацію російських спецслужб, адже російського президента запросив далеко не той, кого в Німеччині називають "Putinversteher" (з німецької — "ті, хто розуміють Путіна"). Вольфганг Ішингер, голова Мюнхенської безпекової конференції, відомий своєю жорсткою позицією по відношенню до Москви. Він був одним з небагатьох німецьких високопосадовців, які відкрито закликали постачати Києву озброєння, необхідні для захисту від російської агресії.
Позиція Ішингера в цьому питанні не є свідченням російських бажань повернутися до світової еліти. Йдеться про бажання Заходу знову побачити Путіна своїм співрозмовником. У цьому немає нічого дивного — занадто багато проблем у світі, які турбують західних лідерів, перетинаються із інтересами Москви. Відновлення діалогу на певному рівні було лише питанням часу. Так само розмовляють із Іраном, який не перестав бути джерелом небезпеки у регіоні, і який продовжує називати США та Ізраїль своїми головними ворогами.
Путін ще не погодився приїхати до Мюнхена. Але дії Росії на міжнародній арені не залишають сумніву — Москва прагне повернутися до клубу "великих держав". Чи, принаймні, знайти привід самій у це повірити. А Захід вже не проти того, аби зробити крок назустріч. Звісно, навіть таке символічне повернення надасть Путіну додаткових важелів у відстоюванні власних інтересів в Україні. І для Києва це означатиме новий виклик, нехай навіть у ньому й немає нічого непередбачуваного.
Україна не може змінити цю ситуацію. Спроби звинуватити західних партнерів у зраді нічого не дадуть, адже у політиці немає вічних друзів та ворогів, є лише вічні інтереси. Та й Захід не розглядає відновлення діалогу із Росією у пакеті зі здачею власних інтересів в Україні. Це, швидше, можливість узгодити діалог щодо всіх дотичних сфер, серед яких Близький Схід посідає провідне місце. Якщо це паралельно дозволить західним лідерам інтенсивніше шукати вихід і з українською кризи, вони не будуть протестувати. Але розмінювати рішення однієї проблеми на поступки щодо іншої ані в Берліні, ані у Вашингтоні не звикли.
Тому спроби протестувати проти налагодження такого діалогу можуть більше нашкодити Києву, ніж Москві. В той час як остання буде доводити свою незамінність у вирішенні низки світових проблем, Україна таким чином лише дискредитує себе як надійного партнера Заходу. Діяти в таких умовах доведеться набагато обережніше та майстерніше. Нам не залишається нічого іншого, окрім як привітати налагодження діалогу, звертаючи увагу не на те, що з Москвою розмовляють, а на те, як це робиться. Допоки прив'язка санкцій до виконання Мінських домовленостей та відновлення територіальної цілісності України зберігається, час грає на українському боці.