Конфлікт між тими, хто виступав проти політики відкритих дверей для біженців, та тими, хто радів такій прогресивній позиції власної держави, й раніше був вкрай актуальним. Але раніше мігранти були темою для вечірніх ток-шоу та гучних газетних заголовків. Більшість німців лише з обережністю спостерігала за зростанням кількості незвичних облич у центрах міст, не розуміючи, чи етично пов'язувати це із появою оголошень про небезпеку кишенькових злодюжок.
У побутовому плані це виливалося лише у скасування деяких потягів та необхідність проходити паспортний контроль на певних ділянках кордону. Найбільш активні та сердечні німці намагалися допомогти грошима, старим одягом та волонтерською роботою. В цілому ж криза біженців вплинула на німецьких бюргерів не набагато більше, ніж боргова криза у Греції. Тобто ніяк.
Правим радикалам був необхідний привід говорити про занепад старої Німеччини, лівим радикалам — привід говорити про загрозу з боку правих радикалів, німецьким журналістам — привід для улюбленого ними моралізаторства. Всі були задоволені.
Але масові напади сексуального характеру у самому центрі німецьких міст радикально змінили цю ситуацію. І справа навіть не у тому, що німці в один день почали ненавидіти біженців. Перші після заворушень соціологічні опитування показують, що особливого зростання ненависті до іноземців мешканці ФРН не виказують.
Також не зросли рейтинги антиімігрантської партії "Альтернатива для Німеччини", яка останнім часом намагається набирати бали на слизькій темі кризи біженців. А своє ставлення до правих радикалів німецький уряд жодним чином не змінив. Мітинг проти насильства з боку біженців біля кельнського вокзалу, який перетворився на ксенофобський шабаш, було розігнано за допомогою водометів.
Головна проблема у тому, що звичайні німці були змушені примірити цю ситуацію на себе. На відміну від абстрактних питань на кшталт додаткових витрат на утримання біженців або проблем їхньої інтеграції у німецьке суспільство, перспектива сексуального насильства з боку мігрантів є серйозним психологічним подразником. Зізнання жінок, які розповідають про жах, що їм довелося пережити, не можуть не викликати сильних емоцій.
Відчуття жіночої беззахисності та чоловічої нездатності захистити на німецьких вулицях, підриває довіру до держави та змушує німців вважати цю проблему не абстрактною балаканиною, а загрозою власній безпеці. А в такій ситуації питання толерантності, мультикультурності та інші складні ідеологічні конструкції відходять на задній план. Головну роль починає грати бажання швидко усунути небезпеку.
І у цьому контексті німецькі політики та медіа будуть змушені наввипередки доводити, що вони здатні захищати інтереси звичайних німців. У спробі не надавати приводи для ксенофобії деякі журналісти не повідомляли про злочини, які були скоєні шукачами притулку, а від поліцейських вимагали не оприлюднювати інформацію про подібні злочини без конкретного запиту з боку ЗМІ. І хоча такі випадки насправді були поодинокими, достатньо було декілька подібних фактів, аби німці сповнилися недовірою до всього державного апарату та журналістського цеху. Бажання знайти відповідальних за безлад у Кельні було сильніше за будь-яку логіку.
Тепер німецькі політики наввипередки кидаються пропозиціями, яким чином зробити міграційне законодавство жорсткішим. А лідер соціал-демократів Зігмар Габріель, який ще нещодавно критикував Меркель за занадто жорстке ставлення до мігрантів, вимагає визначати для біженців місце їхнього проживання, аби не створювати гетто у великих містах. Журналісти ж викривають як політиків, так і самих себе, моралізуючи вже не на тому, як погано мати упередження щодо біженців, але й на тему того, наскільки вони самі винні через власну упередженість у непричетності біженців до низки соціальних проблем.
Це зовсім не означає, що вже завтра німці перетворяться на ксенофобів, а до влади прийдуть відверті неонацисти. Німці просто будуть змушені жити за нових умов, за яких вже давно спокійно живуть їхні сусіди. Із усіма цими проблемами свого часу почала стикатися Франція, і там, дійсно, з'явився "Національний фронт" на чолі із Ле Пен, а також журналісти та письменники, які не тільки не цураються своєї антиімігрантської позиції, але й не є при цьому маргіналами у власному суспільстві.
Уявити щось подібне у Німеччині ще нещодавно було досить складно. А тепер це поступово стане нормою. І гірше від цього буде біженцям, а не німцям. Сердечних волонтерів із теплим одягом не буде, а шанси бути побитими посеред вулиці зростуть у багато разів. Та й вибити гроші на облаштування притулків урядовцям тепер буде важче, а у самих притулках вже ніхто не чекатиме із відкритими обіймами. Час "Refugees are Welcome" вже пройшов. І з абстрактного морального обов'язку допомога біженцям перетворилася на проблему, яку треба вирішити. І німці будуть її вирішувати без особливої ненависті, але й без колишньої приязні до знедолених.