Дія у "Мерзенній вісімці" відбувається через декілька років після закінчення Громадянської війни США 1861-1865 років. Тим, хто бачив останній фільм Тарантіно "Джанґо вільний", потрібно бути готовим до того, що дежавю виникне одразу, коли на екрані з'явиться карета, мисливець за головами і інші атрибути "Джанґо".
Алюзій на попередній фільм чимало, тому складається враження, що Тарантіно просто не зміг відпустити той історичний проміжок, і вирішив ще трохи пожити у ньому разом з іншими, але такими ж безкомпромісними героями. У нього це вдалося не без звичного хуліганства. Та ось повторити попередні успіхи “Мерзенною вісімкою” режисер навряд зможе.
Очевидно і те, що тригодинне полотно Тарантіно сподобається найбільше тим, для кого це буде не 8-й фільм режисера, а перший.
Загальне ж враження від фільму роблять більш-менш позитивним не лише саундтрек і операторська робота, але й майстерна гра “битих” життям і незалежним кінематографом акторів. Тарантіно зібрав на знімальному майданчику улюблених лицедіїв.
Особливо яскраво показав себе Курт Рассел, який не втратив з роками навичок максимального занурення в образ, чого не можна сказати про всіх інших акторів цього вестерна. Колоритно показала себе в дуеті з Куртом Расселом Дненніфер Джейсон Лі. Як з’ясується під кінець фільму, її персонаж буде чи не головним у всьому цьому дійстві.
Вона, як і Джанґо з попереднього фільму Тарантіно, майже весь фільм мовчатиме, проте набагато красномовнішим буде її негламурний вигляд: синці, вибиті зуби і кров замість крему для обличчя. Актриса грає небезпечну арештантку, яку везе на страту мисливець за головами. За цю важку роль актрису висунули на здобуття “Золотого глобуса”, проте вона його не отримала.
Щодо сюжету, то він розтягнений на майже три години не просто так. Для того щоб витримати такий хронометраж, Тарантіно зробив героїв нового фільму ще більш придуркуватими, ніж у “Джанґо вільному”.
Жоден з “Мерзенної вісімки” не викликає співчуття щодо себе, а увагу закцентовано на потворності кожного з представлених персонажів.
Всі, як один, рано чи пізно остаточно розчаровують, і, коли на другій годині фільм ледве не перетвориться у екранізацію Агати Крісті, старий недобрий Тарантіно нагадає, що сценарій написав він, а отже почнеться зовсім інше кіно.
У “Мерзенній вісімці” Тарантіно залишається вірним собі. Він вкотре насміхається над дикістю своїх персонажів, їхнім варварством і жорстокістю, їхньою любов’ю до беззаконня і справедливості. Не забуваючи робити ліричні відступи. Та на відміну від “Джанґо вільний”, це ще одна легенда з XIX сторіччя, яка не розкаже нічого нового ні щодо тернистої американської історії, ні щодо кінематографу Квентіна Тарантіно.
У тому самому “Джанґо вільному” тема боротьби афроамериканців за свої права несподівано набула гучного звучання і закономірно була сприйнята на ура, як критиками, так і глядачами.
У “Мерзенній вісімці” Квентін знову говорить про афроамериканців, знову кидає виклик, називаючи їх “нігерами” і так само "захищає" від дискримінації. Та все це більше нагадує підбірку анекдотів, неодноразово озвучених раніше. За яке б серйозне питання не бралися персонажі нового вестерну Тарантіно, все це обертається туалетним гумором чи знущаннями.
Головним недоліком “Мерзенної вісімки” є те, що це все вже було, в тому чи іншому вигляді. Звичайно, що Тарантіно можна пробачити все: самоповтори, і надмірну любов до безглуздої крові, але чомусь видається, що йому цього разу справді не було чого сказати важливого. А коли йому більше нема чого сказати, він перестає ламати чорну комедію і заливає екран кров’ю. Рано чи пізно це надбридне навіть найвідданішим прихильникам його таланту.