На новий фільм російського режисера Василя Сігарєва глядачі чекали більше двох років. Одразу після того, як він у 2012 році представив важку драму “Жити”, режисер пообіцяв зняти щось більш позитивне, а саме комедію. Мабуть лише ті, хто бачив попередні фільми цього автора, розуміли, якою нестандартною буде ця комедія.
З моменту показу “Жити” на Одеському кінофестивалі багато що змінилось. У зв’язку з подіями на Майдані, а потім і з окупацією українських територій, російський культпродукт перестав експортуватися у добровільно-примусовому порядку. Фільми, які ще три роки тому могли вийти на великому екрані, з нього зникли. Деяким акторам і режисерам, яких викрили у підтримці Путіна чи сепаратистів, заборонили в’їжджати на територію України із забороною трансляції усіх їх попередніх фільмів.
Українським глядачам не зашкодить таке "правдиве" російське кіно не про ту Росію, яку вигадують в Кремлі.
Мабуть, в таких умовах потрапляння нового фільму Сігарєва в український прокат і стало неможливим. І режисер, який ще 6 років тому перемагав на київському кінофестивалі “Молодість”, представивши новий, наповнений іскрометним гумором шедевр, залишився недоступним для українських глядачів, яким не зашкодить це кіно. Тому що воно не про ту Росію, якою її ретранслюють з Кремля. Сігарєвська Росія така, як вона є.
Цей фільм показує, що таке насправді той загадковий “русскій мір”. Показна легковажність "Країни Оз" є, насправді, ширмою, за якою приховані критичні зауваження режисера до Батьківщини, яку він не соромиться показати не в найкращому світлі.
На перший погляд, фільм Сігарєва незвичайний і провокаційний. Ледве не кожна друга фраза акторів повна матюччя, несподіваних словесних зворотів, іронічних посилань на їх реальність і цінності.
Чого лиш вартий епізод з незабутнім Олександром Башировим, коли він зачитує “лекцію” своєму другові про те, що дарма той вважає головними цінностями життя дефекацію і секс. “А як же відвага, самопожертва, любов до ближнього, до природи, до Батьківщини нарешті?… Що, ці цінності вже не цінності?” - риторично і з впізнаваною в’їдливою інтонацією промовляє Баширов. А потім кидає у свого друга “гранату” зі своїми фекаліями. І це той самий Баширов, який їздив на Донбас, підтримувати бойовиків.
Його цінності, як виявилось, він може сам обстібати і злити в унітаз. Тоді для чого сприймати його інші витівки серйозно?
Та ж сама ситуація і з ще одним противником “київської хунти”, який грає у цьому фільмі - уродженцем Запоріжжя Гошою Куценком. З’явившись у цьому фільмі у спортивній куртці з емблемою сочинської Олімпіади, Куценко, сам того не бажаючи, тролить і себе, і всіх породжених Олімпіадою патріотів. Хоча, можливо, він це розумів, але не вважав, що самоіронії не має бути місця.
В будь-якому випадку його персонаж смачно вписався у всю цю кострубату історію подорожі дівчини Лєни у “Країні Оз”. Що саме вона шукає? Де її чарівник?
Її інтереси набагато приземленіші. Їй би дістатися до місця роботи - кіоска, де можна було б заступити на зміну.
По дорозі до кіоска вона зустріне найрізноманітніших персонажів: водія під бутіратом, який втратить керування і ледве не відвезе її на той світ, любителя тантричного сексу і водночас барда, який боїться дружини і тещі, диванних воїнів і їх матір-прислугу, повій-снігуроньок і інших представників справжнього народу: щирого і злого, наївного і доброго, безвідповідального і заляканого.
Якщо говорити про те, якою бачать герої фільму політичну обстановку у їхній країні, то автори пішли шляхом найменшого спротиву, обстібавши так звану “путінську опозицію”.
Про самого ж президента, зрозуміло, і згадки немає. Та це не заважає прочитувати у різних фразах героїв подвійні смисли, в тому числі політичні. Партію Жириновського, який є лояльним до Путіна, знаменита актриса Чурікова називає “бл**ями” і не забуває при цьому зауважити, що “не те бл**и, кто хлеба ради”.
Незабутньо потворний персонаж Сімонова говорить про те, що сидить у соцмережах і не розуміє, як головна героїня Лєна не чула про Навального. Вона й справді про нього не знає, а він в свою чергу є уособленням російської брехливої одухотвореності: збоченець, який при першій ж нагоді вигукує “спаси и сохрани”.
Персонажі Сігарєва є не просто набором фріків. Кожен з них настільки чітко прописаний, що не залишається сумніву у тому, як автор сценарію і режисер ставиться до тих глядачів, для яких він це зняв, тобто росіян.
Режисер готовий показати всі їхні найгірші риси, тому що він любить правду, коли його герої говорять не літературними фразами, а живою мовою. І коли їх вчинки говорять за них набагато більше, ніж те, за кого вони себе видають.
Узагальнюючи, новий фільм Сігарєва - це справжній новорічний подарунок для всіх, хто втомився від політкоректних американських чи стерильних радянських комедій.
Це справжнє свято без звичних “героїв” і “новорічних мрій” і всього іншого, що роками насаджують кінематографісти, які паразитують на комплексах і нереалізованих бажаннях людей. Сігарєв зняв ще не визнану, але точно класику.
Цей фільм не отримає номінацій на “Оскар”, але його без сумніву рано чи пізно номінують на народну любов. Бо нічого так не чіпляє в сучасному кіно, як безстрашний гумор і документація абсурдності існування сусіда-агресора.
До речі, до “чарівника країни Оз”, яким запросто міг би бути Путін в цій недоекранізації, Лєна Шабадінова так і не дійшла. Він занадто далеко від Єкатеринбургу, де відбувається дія фільму. Та й повертатися у свій Канзас, тобто Малую Лялю, Лєна, по всій видимості, не збирається. В неї почнеться нове життя, в якому буде більше позитиву, аніж на екрані.
Режисер і автор сценарію “Країни Оз” не приховує, що на його фільм в Росії пишуть доноси, а у навіть "запіканій" версії фільму глядачі знаходять епізоди, які для них видаються надмірними.
“Тут почув, що глядачі обурюються, коли герой Баширова копає хлопчика. Чорт, кажуть, так люди не вчинять. І тут же прочитав історію в газетах, як один чоловік вистрілив в обличчя хлопцеві за те, що той бігав по його гаражу. Це ще не норма, скоро буде - норма. Будьте пильні - дивіться “Країну ОЗ”, - каже Сігарєв.
Додати до слів режисера нема чого, хіба те, що дивитись його фільми корисніше, ніж ковтати “блакитні вогники” чи концерти за участю народних артистів України, які “пасуться” у російському шоу-бізнесі.