Шпигун, якого не любили, абетка в трусах і присмалений ніс педагога

…Кого з розвідників, крім Штірліца, ми знали до недавнього часу з історії нашої радянської Батьківщини? Правильно, майже нікого, якщо не рахувати чуток про Віктора Петрова, що з’явився у Харкові 1942 року в мундирі німецького офіцера, а потім, вже на еміграції, зник у невідомому напрямку. Точніше, повернувшись до служби на іншому терені ідеологічної науки. Подібної екзотики у "Таємному легіоні Української революції" Олександра Скрипника (К.: Ярославів Вал) ми, звісно, не знайдемо, оскільки мова не про радянську розвідку, каральні органи чи всесоюзних міліціонерів. 

Отже, наразі йдеться про розвідувальні, детективні, шпигунські та інші диверсійні служби, які успішно їм протистояли. Принаймні в Україні 1917-21 років. В Росії, кажуть, раніше, там "Охотники на шпионов. Контрразведка Российской империи 1903-1914" виходила, але у нас теж дещо було. Так, у своїх попередніх книжках автор "Таємного легіону" доніс до відома широкого загалу правдиву інформацію про існування української розвідки мало не прадавніх, чи пак козацьких часів. А що такого? Хіба ви не бачили, припустимо, в коміксах, здається про Пирога чи Коржа – козака із соломинкою в роті, який у плавнях чатував на вороже військо? Шпигун, так. Розвідник, аякже. Може, навіть детектив. Словом, годі розпізнати, не знаючи "солом’яної" специфіки.

Достеменно знати лише одне. Відзначившись принциповістю і наполегливістю, багато уваги приділяючи організації агентурної роботи, персонально працюючи з агентами, які перебували на зайнятій ворогом території України та за кордоном, нині забутий Микола Красовський був призначений керівником Інформаційного бюро при розвідочній управі Генштабу Армії УНР. Мова у книжці Скрипника, звісно, не лише про нього, і більшовики не любили також інших шпигунів,  призначаючи за голову будь-кого із співробітника Інформбюро по 300 тисяч карбованців, а сам орган називали "петлюрівською ЧК", але саме Красовський розробив інструкцію для української контррозвідки. Саме у ній він зазначив про вагу шпигунської "соломинки" в роті молодої української республіки: "Не всякий має дійсну здатність до справ розвідочно-розшукових, бо це теж є дар Божий - талан, який можна розвивати і довершувати, але ні в якім разі не можна його вкоренити в чоловіка, який не народився з цим таланом; не можна вже на підставі того, як не можна по волі стати художником, поетом або скульптором".

Таким документальним чином автор цієї незвичайної книги виводить горезвісних "бійців невидимого фронту" з тіні історичних інсинуацій. Що, додамо, стало можливим завдяки розсекреченню архівів відповідних органів і служб.

Хай там як, але рясно вищезгаданих лицарів меча і кинджала ніколи не згадували, і до шкільних читанок їхні подвиги з отруєння, задушення і відрубування голови за пасквіль "Плюю на папу" ніколи не потрапляли. Потрапляло натомість інше, навіть будучи написане наськими патріотами, які свого часу потерпали від цієї самої каральної системи. Так, наприклад, складаючи українську абетку, відомий поет Степан Сапеляк зазвичай пророчо написав (не про спецслужби, в разі чого) на літеру "А": "А-а-а-а, / Я у мами первістка". Ну, хіба не чудово? Утім, ані згаданим спецслужбам, ані решті видавців ідеологічного фронту цей зухвалий прояв буржуазного націоналізму не сподобався, і вже сьогодні побачила світ найновіша "Абетка України" (Х.: Віват).

І хоч національних чеснот харківському виданню не позичати, утім, нічого буржуазного у ньому нема. Жодних "а-а-а-а", уявляєте? Навпаки, "текст у форматі абетки-словника написаний доступною, зрозумілою і цікавою для широкого кола читачів мовою", та й взагалі у книжці "зібраний своєрідний культурний мінімум для ознайомлення з національним надбанням українців", і містить вона "найпопулярніший "класичний" набір понять і термінів, що асоціюються з Україною й українським народом". Тобто аж ніяк не "первістку" вона містить, повірте. Натомість маємо "бандуру", яка асоціюється чомусь з "індійською ситарою". Хоча, ніде правди діти, з національних першооснов тут все ж таки "вареники", "галушки", "пампушки", "оселедець", "сало", "узвар" і "юшка" (з алкогольних напоїв в абетковому меню лише "наливка").

Що цікаво, видання двомовне, українсько-англійське, але все одно деякі цінності залишаються незмінними, не піддаючись іноземному загарбанню жодною мовою. "Борщ", відповідно, гордовито значиться, як "borsch", "вишиванку", відповідно, бачимо, як "vyshyvanka" (для сліпих і недовірливих зауважено, що носив її Іван Франко, і "саме в такому вигляді письменник зображений на 20-гривневій купюрі"), а щодо "гопаку", який, звісно, ні що інше, як "hopak", який "традиційно виконується чоловіками в українських національних костюмах", то навіть згадано, як його виконав відомий український боксер Олександр Усик, виборовши "золото" та звання чемпіона на літніх Олімпійських іграх у Лондоні 2012 року. Щоправда, не згадано, чи він був саме в національному костюмі, за яким на рингу зазвичай впізнають українських спортсменів, але це вже дрібниці.

У наступній збірці оповідань вірменського автора "національне" також не надто надається до ідентифікації. Натомість вільно буде побачити у "Робінзоні" Арама Пачяна (Л.: Видавництво Старого Лева) наслідки споконвіку радянського виховання, коли у скількись там мільйонному Єревані, наче на незалюдненому острові, живе і шукає свого П’ятницю типовий герой нашого часу. До речі, ось дещо про цей день тижня у звичайній школі радянського-таки зразка. Ну, а хіба не радянського, скажете? У будь-якому разі дуже схоже. "19 березня. П’ятниця. Хлопці кінчиком цигарки присмалили ніс учителя – останній акт ритуалу. Вчителя розіп’яли на дошці. Хтось долонею затулив йому рота. Старий педагог лементував, його голос проривався у щілини між пальців, як свисток закипілого чайника. Дівчата, розсипавши на стіл косметику, пудрили носики, підправляли макіяж і перешіптувались. Мені не вдалося вийти з класу, двері були зачинені на замок. Старий педагог сіпався, наче безвинне ягня в руках м’ясника, – щосили намагався звільнитися від щупалець. Гарячий подих цигарки повільно, як лавина, наближався до носа".

Поки куриться цигарка і запах горілого м’яса ще не надихнув на спогади про власну юність, варто буде зауважити, що саме відбувається вже не в школі, а на звичайному подвір’ї, де бавляться діти, знов-таки, з пересічних родин, ведучи типову, як стандартна забудова мікрорайону, дитячу бесіду. Невже "Толя пел, Борис молчал, Николай ногой качал?" Якби ж то! "Хтось сказав, що пізно вночі можна зайти до хлопчикової кімнати, задушити його і повісти на шнурку для білизни, щоби зранку його мати побачила це. Інший сказав, що можна розпороти йому живіт, запхати туди морську свинку і знову зашити, або перевірити – якщо має язика, то відрізати його, посмажити і змусити його з’їсти, або спробувати пилкою відпиляти руки та ноги, потім перевернути його на живіт, щоб він від кровотечі захлинувся".

Що з маячня, спитаєте ви, перевертаючи книжку, щоб поглянути, хто її написав. Так-так, запам’ятайте – Арам Пачян, його ви тепер впізнаєте навіть без "національних" смужок на пошрамованій пам’яті про невеселе дитинство. Його герої не виростають зі штанів інфантильної радості від привітань життя, у цій книжці вони не купують карський шашличок чи шаурму, а мріють про мандарини. Причому не їсти, а так, жонглювати на поталу публіці із золотозубими посмішками на кожній сторінці цієї непересічної книжки про бідолашного Робінзона, в якого щодня трапляються не п’ятниці, як у щоденнику героя, а суцільні безпросвітні понеділки…