Екс-заступник командира 40-го батальйону “Кривбас”: “Нас не знищили в Дебальцевому, бо ми дійсно були бойовою одиницею!”

Адже після звинувачень з боку Генштабу зі здачі дебальцівського плацдарму його розформували. Програма “Репортажі і розслідування з Артемом Шевченком” запросила в студію колишнього заступника командира по роботі з особовим складом 40-го окремого мотопіхотного батальйону “Кривбас” Володимира Саричева, щоб з'ясувати, як це: опинитися крайніми, коли ви виконали бойове завдання.

“Кривбасу” вже немає. Дві найбільші битви цієї війни - Іловайськ і Дебальцеве - були точно героїчними для Вашого батальйону. Розкажіть, що було із 40-м батальйоном і як він воював?

Мене направили до цього батальйону в листопаді 2014-го і я був з ним тільки в Дебальцевому. Події там були дуже складні. Тільки тепер ми розуміємо, що це була справжня битва! Коли ми зайшли в Дебальцеве на ротацію напередодні нового року і стали на позиції, то стало зрозуміло, що буде складно виконати завдання з оборони цього району. Річ у тім, що концепція антитерористичної операції передбачає, що ми утримуємо якісь опорні пункти, а терористи, побачивши нас, повинні злякатися й втекти. Значні проміжки між нашими позиціями не дозволяли створити суцільну смугу чи район оборони. І це, мабуть, стало основною причиною того, що відбулося з дебальцівським плацдармом і чому ми пішли з Дебальцевого.

Так сталося, що саме на позиції Вашого підрозділу був головний удар?

Так, це був напрямок головного удару противника: селище Новогригорівка та ділянки поля на східних околицях міста. Батальйон не очікував такого масованого наступу! Засоби розвідки у нас були незначні. А інформації про підготовку великого наступу з боку так званої ДНР не було. Хоча тепер ми розуміємо і вже відомо, що внаслідок захоплення Дебальцевого і Вуглегірська так звана ДНР стала контролювати майже 80% видобутку вугілля на Донбасі. Було зрозуміло, для чого вони туди йшли й намагалися захопити ці території. Це було прогнозованим. Я гадаю, що вище керівництво це знало. Але для вжиття належних оборонних заходів, можливо, не вистачило засобів чи ще чогось.

Отже, що це був за наступ на Дебальцеве? Постійний вогонь усієї потужної артилерії з ранку і до ночі по позиціях і опорних пунктах Вашого 40-го батальйону, чи не так?

Так, починаючи з другої половини січня 2015-го, значно підсилилася активність сепаратистів на дебальцівському плацдармі. Тривали постійні артилерійські обстріли, але також били з танків. Причому так вийшло, що ми стали на позиції, маючи незначне протитанкове озброєння - переважним чином ручні протитанкові гранатомети та кілька гранатометів СПГ-9. Таке озброєння не дозволяло нам вирішити питання належної вогневої підтримки позицій. В нашого батальйону взагалі не було артилерії, навіть 82-ти міліметрових батальйонних мінометів. Звісно, нас підтримувала артилерія вищого командування, але це відбувалося переважно тоді, коли в них був резерв часу та набоїв. У нас не було власних танків, а бронетехніка була слабенька, тому ефективно боротися проти танків противника майже не було змоги.

Ви були заступником командира 40-го мотопіхотного батальйону по роботі з особовим складом. Чи тяжко було переконувати бійців, що не все втрачено, що треба продовжувати воювати?

Морально-психологічна ситуація в підрозділі була складною. Евакуювати поранених під обстрілами теж було великою проблемою, адже кваліфікована медична допомога знаходилася аж за 45 км в Артемівську! Зранку поранених ми могли витягти з позицій тільки надвечір, коли темніло й зменшувалися обстріли. Тому під час атак на Дебальцеве морально-психологічно наші бійці перебували в стані між двома полюсами: в незначної частини була апатія і страх за своє життя, але значна частина все ж таки зберігала бойових дух і активно протидіяла атакам. Ми утримали позиції. І, як мені здається, дії 40-го мотопіхотного батальйону внесли свою необхідну частку в операцію з оборони Дебальцевого.

Вони скували сили противника?

Ми дійсно скували значну частину ворожих сил. Ми прикривали місто з боку ростовської траси й основних шляхів, які вели вглиб нашої території. І, на мою думку, зараз невиправдано звинувачують 40-й батальйон у поразці українських військ під Дебальцевим.

Що Вам під час оборони Дебальцевого запам'яталося найбільше?

Як кадровий військовий, який прослужив у військах 30  років і багато що бачив, хочу зазначити, що все, що відбувалося навколо Дебальцевого, вкладалося у військові постулати. Було зрозуміло, що ситуація дуже важка. Проте я був радий, що більшість бійців не втрачала бойового духу і мала сильні наміри втримати позиції. Якби була підтримка броньованою технікою та артилерією, я впевнений, що ми б утримали позиції. Особливо, якби вище керівництво дозволило змінити конфігурацію лінії оборони, створити ешелоновану оборону.

Щоб не стояти вкопаними в землю, як мішені, а маневрувати?

Мене це дивувало! Адже не було можливості для маневру та вогневого взаємозв'язку. Взаємодія між підрозділами відбувалася епізодично. Хоча, мушу відзначити, що командували нами і самим батальйоном досвідчені офіцери. Колишній комбат 40 омпб підполковник Віктор Почерняєв є дуже професійним військовим. Завдяки його діям та діям офіцерів управління батальйону ми змогли виконати покладені на нас завдання.

Розкажіть про свій полон!

Мій полон стався несподівано. Дуже важко про це казати. 9-го лютого минулого року, як тільки на дебальцівському плацдармі дещо знизилася інтенсивність бойових дій, ми з командиром батальйону прийняли рішення, щоб я поїхав вглиб нашої оборони до штабу 17-ї танкової бригади, до якої формально відносився 40-й омпб. Треба було вирішити питання по документах, а також відвідати поранених бійців, які лікувалися в госпіталі в Артемівську. Ми виїхали з Дебальцевого по головній дорозі на Артемівськ, яка в жодному разі не мала бути перерізана противником.

Через село Логвинове?

В Логвиновому ми на УАЗику наштовхнулися на танк. Ми не розуміли, що це танк противника, тому що схема взаємного упізнавання була примітивною. Тільки коли ми зупинилися перед танком і на автоматах людей в уніформі побачили георгіївські стрічки, то зрозуміли, що перед нами противник, і, зокрема, незаконні збройні угруповання так званої ДНР.

Перерізання єдиної траси в Логвиновому закрило можливість сполучення плацдарму з тилами. Це був ключовий населений пункт, який сили АТО не повинні були втрачати.

Це ще один міф Дебальцівської операції! В Логвиновому на той момент, коли ми туди потрапили, перебував загін “казачків” в кількості 35-40 осіб, які мали тільки стрілецьку зброю та були на вантажних автомобілях. Вони не готувалися до оборони, не копали окопів. Тому, гадаю, вибити їх звідти було б неважкою реальною справою. Більше того, коли нас захопили, по цьому місцю вже стріляла українська артилерія, тобто вище командування знало, що трасу перекрили. Тому тривале захоплення Логвинового стало ще однією несподіванкою оборони Дебальцівського плацдарму — чому раптом це село стало ключовим в утворенні так званого “котла”? Цього не мало бути! Я, як професійний військовий, бачив це.

Скільки часу ви були в полоні і як звідти вийшли?

Я пробув в полоні майже 3 місяці. Моє звільнення стало можливим завдяки зусиллям керівника центру обміну полоненими “Офіцерський корпус” генерал-полковника у відставці Володимира Рубана. Це була їхня операція — дуже складна, але вдала. Проте трьох бійців нашого 40-го батальйону, яких захопили разом зі мною, досі утримують в Донецьку. Куди б ми не зверталися, нам весь час відповідають, що “процес іде”, мовляв, не хвилюйтеся, вони будуть звільнені, вони є в списках і плані обміну.

Як на тій стороні поводилися з полоненими, коли Ви там були?

Все, що розказують про полон і ставлення до наших бійців, — все це правда.

Маєте на увазі погане ставлення?

Так, погане. Це побиття, погрози і періодичні постріли над головою. До нас в камеру заходив командир загону так званого “війська донського”. З пістолета чи з автомата він і його “казачки” періодично стріляли у нас над головами. Це відбувалося, в основному, коли вони були напідпитку. Загалом, все, що ми в полоні бачили поганого, — все було здійснено бойовиками в стані алкогольного сп'яніння. Проте наші хлопці тримаються!

Завдяки чому 40-му батальйону все ж таки вдалося вийти із загрозливої ситуації на Дебальцевському плацдармі й не бути знищеним повністю?

Тому що це була бойова одиниця! Половина бійців були з 2-ї хвилі мобілізації і воювали під Іловайськом, тому вони створювали бойову основу. Батальйон пішов з позицій під Дебальцевим тільки 17-го — через 3 доби після того, як набуло чинності перемир'я внаслідок переговорів у Мінську. Це був плановий і організований вихід за наказом командира батальйону. Бійці вивели всю техніку, яка могла рухатися. А ту, що була несправна, спалили та знищили. Під час виходу батальйон втратив тільки двох бійців: старшого сержанта Геннадія Медведєва і молодшого сержанта Дениса Козаченка. Тобто основних втрат  ми зазнали на позиціях під час активних бойових дій. Тим не менше, незважаючи на втрату 22 загиблими в Дебальцевому, батальйон “Кривбас” зберігся, як бойова одиниця! Ці втрати мені здаються мінімальними завдяки грамотним діям офіцерів та батальйону в цілому, який вів активну оборону, яка не дозволила противнику збити нас з позицій. На жаль, після звинувачень в поразці на Дебальцівському плацдармі 40-й омпб був розформований та припинив своє існування.