Пісні Січових Стрільців. Музика, що стала народною

Стрілецькі пісні — самобутнє духовне надбання українського народу, що відтворює одну з найяскравіших сторінок на скрижалях історії національно–визвольних змагань у XX столітті. Серед найбільш відомих постатей в історії стрілецької пісні — сини греко–католицьких священиків Роман Купчинський, Лев Лепкий, Степан Чарнецький і селянський син Михайло Гайворонський. Українські Січові Стрільці були першими українськими частинами на бойовищах Східної Європи після Полтави 1709, вони мали велике значення для відновлення військових традицій, для зростання українського патріотизму, створення військового словництва, термінології, військового фольклору, пісні й музики (оркестру УСС), для устійнення форми українського однострою (мазепинка). Пам’ять про УСС і досі жива в українському народі, як є живим символом УСС — „Червона калина”, пісня УСС і традиція елітарної частини української армії. 

Найвідоміша пісня Степана Чарнецького (21. 01. 1881, с. Шманьківці, нині Чортківський район Тернопільської області — 02. 10. 1944, м. Львів) народилася в період зародження Січового стрілецького руху. У вдячній народній пам’яті Чарнецький залишився як автор пісні „Ой у лузі червона калина...”, що досі є другим, неофіційним Гімном українців. Усе почалося 1914 року, коли Степан як режисер львівського театру „Руська бесіда” оновив виставу свого товариша і однодумця Василя Пачовського „Сонце руїни”. Ось тоді для військового хору Чарнецький замість пісні „Гей не дивуйтесь, добрії люди” пише оригінальний текст „Ой у лузі червона калина...” Сам же Чарнецький як мелодію використав мотив пісні „Розлилися бережечки”. Уже тоді своїм найближчим сказав: „Це буде сильна пісня!”

І він не помилився. Виставу з успіхом показали в Самборі, Дрогобичі, Стрию, Чернівцях, Станіславові (тепер Івано–Франківськ). Її полюбили і визнали за свою на окружному з’їзді Січових стрільців у червні 1914 року. За словами самого Чарнецького „Ой у лузі...” облетіла ціле Поділля”. Як поетичний символ визвольної боротьби твір заслужено став Гімном. Згодом пісня поширилася в позастрілецьке середовище і її чи не відразу вважали народною…

Вона відразу набула широкого розголосу, увійшла в численні співанки, стала народною. Січові стрільці, для яких вона була своєрідним національним Гімном, разом з іншими піснями понесли її дорогами визвольної війни. Де були вони, там була й „Ой у лузі...” На крилах революційно–патріотичних устремлінь січового стрілецтва під час Першої світової війни ця пісня розлетілася Україною, ввійшла в духовне життя широких кіл громадськості, стала народною, відомою всьому світові. Воскресаючи нині із забуття, пісня полонить серця людей своєю щемливою любов’ю до рідної Вітчизни, її вірних синів, наснажуючи нас незламною вірою в те, що, об’єднавшись, відродимо славну Україну. Для радянського режиму „Ой у лузі червона калина...” була небезпечнішою навіть від пам’яті про Січових Стрільців.

"Пресова кватира УСС" 

Коли почалася Перша світова війна, Романові Купчинському йшов 20 рік, Михайлові Гайворонському — 22–ий, Левкові Лепкому — 26–ий... Свідомі та безстрашні юнаки вступили у загін Січових стрільців і пройшли з ним всі воєнні шляхи. Як не парадоксально це прозвучить: не було би війни, не народилися б найвідоміші та найпопулярніші пісні Першої світової. Написали їх під час війни понад сотню. Головним чинником появи стрілецьких пісень була організація середовища нового типу — легіону Українських Січових Стрільців (УСС), сформованого у перші дні війни (з вересня 1914 року) із понад десятитисячної лави добровольців–патріотів. Ця значуща не так у кількісному, як у політичному сенсі нова формація українського війська у складі Австро–Угорської армії, безумовно, потребувала спеціальних творів і формувала власний репертуар зі стрілецьких бойових пісень. 

Романові Купчинському разом з іншими уродженцями землі Тернопільської — братами Богданом і Левком Лепкими, Степаном Чарнецьким, Михайлом Гайворонським судилося став співцями січової слави. Їм пощастило працювати у гурті під назвою „Пресова кватира УСС”. Із її статуту („Правильник „Пресової кватири”, написаний у лютому 1916–го) бачимо чітко окреслену мету: „...піднести українську свідомість і честь”. Шлях до цього забезпечували відділи: історичної хроніки, прикладного мистецтва, видавництва, музики, співу, які мали „представити докази чинної участі українського народу у війні перед судом історії”. Поставлене, зокрема перед відділом музики і співу, конкретне завдання: творити нові пісні та нові мелодії — було успішно зреалізовано народними і професійними поетами та композиторами.

Українські Січові Стрільці вважали себе духовними спадкоємцями кращих традицій українського війська, зокрема запорізького козацтва. Тому невід’ємною частиною їхнього життя стала рідна пісня. Спочатку залюбки співали народні творіння, а невдовзі в стрілецькому середовищі народилися десятки своїх пісень. 

„Стрілець і пісня, — зауважував підхорунжий Юрко Шкрумеляк, — то брат і сестра, то любчик і любка; в одинокій пісні знаходить стрілець розраду та хвилеве забуття”. 

„Якби не пісня, були би ми подуріли, а так зійшлися на хвильку, заспівали і легше стало... „— продовжував думку побратима підхорунжий Михайло Гайворонський. 

Народженню стрілецьких пісень сприяли реальні події, факти, імена, випадки з життя усусів, ставали темами поетичного оспівування, водночас передаючи нащадкам „живі спогади про славне минуле стрілецтва, про бої, смерть та любов, про геройство й жертви, про веселі й сумні переживання товаришів зброї”. 

Підхорунжий Роман Купчинський у своїй „Оді до пісні” писав: 
Пісне! Велична, рідна пісне!
В тобі є все: і древня наша слава, 
Володимира хист, і мудрість Ярослава, 
І наших прабатьків ворогування злісне, 
І Богдана розвага, 
І Богуна відвага, 
І Дорошенка ум, і хитрощі Мазепи, 
І гомін гір, 
І блиски зір, 
І шум лісів, і розговори степу...

Роман Купчинський: найкраще і найдорожче написано з болю та горя, у війну… 

Талановитий хлопець змалку мав виплекане чуття до образності рідної пісні, адже виховувався у родині, де знали і любили народну музику, зростав у середовищі сільської інтелігенції, у гармонійному світі галицького люду. Звучали, народжені пісні Купчинським (24. 09. 1894 с. Розгадів Зборівського р–ну Тернопільської обл. — 10. 06. 1976, м. Оссінінг, США), які відразу стали дорогими і рідними мотивами понад Золотою Липою та по всій Галичині, ніби як народні. І майже ніхто десятками років не здогадувався навіть у його родинному селі, що це витвори нашого славного земляка. Ті пісні пахли незнаними для нас стрілецькими походами, ніжністю, вкладеною поетом у такі прості, щирі й гострі слова. Пахли рідною м’ятою з–над берегів Дністра, травами і розпростертими аж до Збруча лісами, таємничо неприступними, як і колись. „Зажурились галичанки через тую зміну, Що відходять наші Стрільці десь на Україну: — Хто ж нас поцілує в уста малинові, В карі оченята, в чорненькії брови?..”, „Човен хитається серед води, Плеще о хвилі весло, В місячнім сяйві біліють сади, Здалека видно село...”, „Як з Бережан до кадри Січовики манджали, То краялось серденько Із горя та печалі...” і десятки інших, слова і музика яких належать перу Романа Купчинського. Радянська влада наклала на них багаторічне табу. Але їх співали. Насамперед у краях, де й народився їх автор. Співали на родинних святах, не надто гучно й голосно, щоб чули тільки свої, ті, котрі не зрадять. Легендарний стрілець, здавалося, став легендою. Попри те — він ще був живим у ці смутні часи і мешкав в Америці, коли його творіння співала Україна, ховаючись сама від себе… Лише із постанням незалежності України, на початку 1990–их, повернулися до нас насамперед з голосу Івана Мацялка та гурту „Соколи” ім’я і творчість Романа Купчинського — поета, прозаїка, журналіста, композитора, критика, громадського діяча. 

Найкраще і найдорожче Романом Купчинським написано з болю та горя, у війну… В цей час Роман Купчинський написав багато мелодійних стрілецьких пісень: „Боже великий, Творче всесвіту” (стрілецька і пластова молитва), „Готуй мені збрую”, „За твої, дівчино, личенька пишні”, „Зажурились галичанки тай на тую зміну” („Хто ж нас поцілує в уста малинові”), „Маршують вже повстанці”, „Накрила нічка”, „Не сміє бути в нас страху”, „Зажурились стрільці січовії”, „Підганяйте, хлопці, коней”, „Стрільцем бим бути рад”, „Чи знаєш ти”, „Човен хитається серед води” („Чом в тебе, дівчино, уста солоденькі”), „Як стрільці йшли з України”... 

Багато пісень Роман Купчинський створив на Тернопільщині: „Ой там при долині” (1915), „Заквітчали дівчатонька” (гора Лисоня біля Бережан — с. Вільховець), „Гей там, у Вільхівці” (спільно з Левком Лепким, написана після бою під с. Потутори), „Як з Бережан до кадри” (написана під час переїзду УСС з Бережан до Коша), „Ой шумить, шумить” (с. Тудинка над Стрипою; усі — 1916), „Вдаряй мечем” (1917), „Пиймо, друзі” (1918), „Ірчик” (Мирославу Ірчанові), „Бодріться” (всі — 1920), „Ми по таборах і тюрмах” (1921), „Лети, моя думо” (1922) та ін., пісенних текстів „Ой впав стрілець” (1916, с. Тудинка, музика Михайла Гайворонського), „Ой зацвіла черемха” (1917, музика Антіна Баландюка) та ін. 

Роман Купчинський відзначався неповторним поетичним даром. „Щире чуття і гарний вислів надають його творам великої принади. Він ніколи не силується словом, як другі, не наслідує чужих форм, не гонить за верхніми ефектами, пише, що серце диктує. Це поет, від якого можна сподіватися дуже багато”, —писав про нього Богдан Лепкий. 

Левко Лепкий — співець та літописець стрілецької слави

Багатогранний та всебічно талановитий, як і його старший брат Богдан, Левко Лепкий (07. 12. 1888, с. Поручин Бережанського р–ну Тернопільської обл. — 28. 10. 1971, м. Трентон, США) був композитором і художником, прозаїком і драматургом, журналістом, редактором і видавцем, громадським діячем і патріотом–державником, невтомним трудівником. Доля розпорядилася так, що на відміну від Богдана, народженого на Гусятинщині, Левко вперше побачив білий світ у патріотичному Бережанському районі, який дав світові так багато українського цвіту, був ареною національної трагедії і став її тріумфом.

Величезну роль відіграло родинне оточення, яке сформувало з раннього дитинства високу людську сутність, де в епіцентрі була національна ідея, а засобом — невсипуща щоденна праця для її досягнення. У бурхливому тлі суспільного контексту Левко Лепкий ніколи не був стороннім споглядачем, він був творцем. За справу „горів, і яснів, і страждав”. З початком Першої світової війни був одним з перших організаторів Легіону Українських Січових Стрільців, його душею, виразником нового типу людини епохи українського ренесансу: надзвичайно багатогранної, винятково обдарованої і духовно красивої. В боях за Україну, за її державність він став літописцем стрілецької слави. Стрілецьку музику творили підхорунжі Михайло Гайворонський, Роман Купчинський, Лев Лепкий, Антін Баландюк та інші. Духовий оркестр під керівництвом підхорунжого Михайла Гайворонського на весну 1917 року нараховував до 30 музикантів. Працювали струнний та смичковий оркестри, хор під керівництвом підхорунжого Леся Гринішака. 

З початком Першої світової війни у серпні 1914 року Левко Лепкий як доброволець австрійської армії стає одним з перших організаторів протиросійського Легіону Українських Січових Стрільців та переходить усі митарства тодішньої австро–угорської монархії. Командантом усусів став директор приватної української гімназії в Рогатині професор Михайло Галущинський, резервовий поручник австрійської армії, а стрілець Левко Лепкий очолив „Пресову Кватиру УСС”. У боях за Україну, за її державність він став літописцем стрілецької слави, проявив себе як знаменитий організатор кінноти УСС та Стрілецької музи. Творив Левко й вірші та прозові оповідання: 

„Різдво 1915 на 1916 рік провели січові стрільці над Стрипою – в Соснові та Тудинці. Не виглядало на зиму і Різдвяні Свята. Тепло було. І так тепло, як на весну, на Великдень, — писав Левко Лепкий у своєму оповіданні „Святий вечір між стрільцями”. — В хатах блимають світла. Ніби червоні вогники, ледве просівають через крізь мряку. Стрільці їдять вечерю. Стіл накритий вояцьким коцом, на середині в хлібі свічка. Стрільці одного рою засіли довкола столу, а командант, десятник, на покуті. Чути як калатають ложки, як хтось „віншує” і мече на стелю кутю. Добрий справник і кухарі всього пристаралися. Є кутя, голубці, колач і борщ. Є і чарка запаленого цукром руму. Старим звичаєм, як Бог приказав. Під хатою, де команда сотні, хтось колядує „Нова радість стала”. Крізь вікно заглядає сотник. Чути, як дякує за побажання: „Дай ,Боже, і вам, хлопці, щасливо рік опровадити, другого Різдва та Нового Року діждати — а нам усім побачити ще Вільну Незалежну Соборну Україну”...

Завдяки Левкові та його побратимам Романові Купчинському, Михайлові Гайворонському, Юрію Шкрумеляку, Антіну Лотоцькому ми сьогодні маємо правдиву історію УСС— описи боїв, світлини, картини, романтичну стрілецьку поезію та вічно нев'янучі і невмирущі стрілецькі пісні. Вони стали улюбленими військовими піснями не лише серед січових стрільців та австрійських вояків-українців, але й здобули популярність серед народних мас, а найбільше під час польсько–української війни 1918 року. 

Шалену популярність мали ті пісні, до яких Левко написав і слова, і музику: „Ой видно село, широке село під горою, ой там ідуть Стрільці, Січовії Стрільці до бою...”, „І снилося з ночі дівчині, що маки в гаю процвітали...”, „Колись дівчино мила,, А був це чудний час, Як ще любов носила, Десь попід небо нас...”, „Ішов відважний гайовий До лісу темного...”

Широкому загалові України відома пісня „Чуєш, брате мій”. Написана вона на слова поета Богдана Лепкого. У цьому вірші лише кілька строф. Та яка гама переживань міститься у такому маленькому творі! Відліт журавлів на зимівлю в чужі краї є яскравим поетичним символом. Тяжка подорож лету над морем нагадує про поневіряння сотень тисяч західних українців, які вік тому змушені були залишити рідну землю в пошуках кращої долі за океаном. Відліт птахів осінньої пори може також сприйматися як прощання з теплою порою року, кращим періодом життя.

Але до того часу, коли молодший брат „підібрав музику” минуло майже чотири роки. Видається, що сам Господь сприяв цьому, щоб старший брат написав для молодшого пісенний текст, а той — створив до нього таку ж геніальну мелодію. 

Коли б Богдан і Левко не написали нічого, крім цієї пісні, то цього вистачило б, щоб їхні імена були навічно вписані золотими літерами в історію української музичної культури. Здається, й кам’яне серце здригнеться, почувши щемну мелодію, що разом зі словами зливається в єдиний високомистецький моноліт. Пісня, в якій стільки невимовного болю, бездомного жалю, глибокого відчаю… Вона завжди була на вустах українців у хвилини жалоби і туги. Співали її над могилами полеглих Січових Стрільців як останнє прощання. Ця пісня нині є окрасою репертуару багатьох професійних і самодіяльних хорових колективів в Україні та далеко за кордоном. 

А як звучить „Чуєш, брате мій” з унікального голосу і тембру Квітки Цісик!? Вона надала їм нового життя, другого дихання. Тепер же зрозуміло, чому пісня й надалі тріумфально живе в серцях українців. Бо народилася з великої любові до свого народу. „Журавлі” Братів Лепких будуть доти літати над Україною та українством, доки буде жити наш народ.

Напрочуд елегантна манера виконання, бездоганна мова Квітки Цісик полонили й мільйони українців за виконання й інших пісень нашого Левка Лепкого з його віршами та музикою - „Ой видно село, широке село під горою...”, „Колись дівчино мила, а був це чудний час...”, „І снилося з ночі дівчині, що маки в саду процвітали...” 

Михайло Гайворонський

Михайло Гайворонський (15. 09. 1892, м. Заліщики Тернопільської обл. — 11. 09. 1949, м. Нью–Йорк, США) вступив до лав Українських Січових Стрільців з вибухом Першої світової війни 1914 та розпадом Австро-Угорської імперії, брав участь у карпатських боях у сотні Василя Дідушка. Варто відзначити, що Січове військо було не тільки військом високої дисципліни, але й розвиненої духовної культури. У його лавах Михайло Гайворонський став підхорунжим, композитором-диригентом, організатором духового оркестру Січових Стрільців, інспектором (візитатором) військових оркестрів Української Галицької Армії. Йому допомогав Роман Лесик — підхорунжий, диригент стрілецького оркестру, автор музичних творів „Легіон УСС”, „Вечір в Україні”, секстетів для кларнетів і саксофонів. Репертуар оркестру поповнювався музичними творами Антіна Баландюка — підхорунжого, музиканта, композитора; Ярослава Барнича — композитора–диригента, учасника струнного квартету, автора знаменитої музики до оперет „Гуцулка Ксеня”, „Шаріка”; Богдана Крижанівського, Романа Купчинського, Левка Лепкого — авторів багатьох стрілецьких пісень.

Михайло Гайворонський згадував: „При Українських Січових Стрільцях були три трубні орхестри. Першу вів я і Роман Лесик; від початків створення її аж до листопадових подій 1918 р. Друга орхестра повстала навесні 1918 року при вишколі УСС під проводом Богдана Крижанівського”. Після декількох місяців самостійного існування цей оркестр (вже на Великій Україні) об’єднався із першим духовим оркестром. Третій оркестр УСС розпочав своє існування на початку 1919 р. під орудою музиканта першого оркестру Осипа Кухтина. Візитатор військових оркестрів при УГА, керівник оркестру Українського театру в Кам'янці–Подільському, Театру Миколи Садовського (1919 р.).

Першим музичним твором, який виконав оркестр, був „Сокільський марш”. Також виконували „Французький марш”, та „Коломийковий похід” котрий записав Роман Лесик. Михайло Гайворонський склав власні марші, як: „1–ий Стрілецький Похід”, „2–ий Стрілецький Похід”, „Стрипа-марш”, „В дорогу”, „Їхав козак”, „За рідний край” („Ми йдемо в бій”), „Народний” (на мотив „Дівча в сінях стояло”),”Похоронний похід”. Пізніше розучили Гімн „Ще не вмерла Україна”, „Salvator marsch”, „Молитву” Похоронний марш” „В'язанку народних пісень” тощо.