live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Нолан Петерсон: “Солдати сил спецоперацій - це “доктори військових наук”

Американський військовий журналіст та колишній пілот сил спеціальних операцій Збройних Сил США Нолан Петерсон воював у Іраку та Афганістані. Зараз як журналіст подорожує світом: окрім України відвідав країни Європи, Близького Сходу та Непал

Він - кореспондент американського видання “Дейлі Сігнал”, а також друкується у відомому виданні Ньюзвік”. В Україні його статті передруковує видання “Новое время”. Нолан Петерсон був гостем програми “Репортажі і розслідування з Артемом Шевченком” на телеканалі “Еспресо”.

 

Ви — один із перших іноземних журналістів, який минулого року поїхав на лінію розмежування в зону бойових дій на Донбасі за новою програмою Міноборони та Мінінформації, яка називається Embedded Journalist. Тобто ви були всередині військового підрозділу, провели на фронті 8 днів та побачили і відчули все зсередини. Які у вас були перші враження?

Те, що мене найбільше вразило під час перебування на лінії розмежування на Донбасі, це відмінність цієї війни від війни в Іраку чи Афганістані. Я був в Іраку і Афганістані як американський солдат, а пізніше як журналіст. Я не бачив на тих війнах такого, з чим зіткнувся в Україні. Ваші окопи нагадують окопи Першої світової війни. А коли йде вогонь з кулеметів, ракет, важкої артилерії і танків — це нагадує Другу світову. Я бачу, що більшість людей по всьому світу не розуміють, що насправді відбувається в Україні та наскільки серйозною є ця війна. Важко уявити, що в 2015-му і тепер в 2016-му ми маємо подібну війну прямо в Європі. Це шокувало, справді шокувало мене.

 

Ось ця трансформація для вас була якою: військової людини, яка воювала, в журналіста, який описує війну?

Це важко — перетворюватися з учасника бойових дій, з того, хто бере в них участь, на простого свідка, який тримається осторонь лінії фронту і лише спостерігає. Як у журналіста перед вами постає дилема, адже ви хочете допомогти тим, хто навколо вас, — дати пораду чи врятувати з-під обстрілу. Отже, це дуже важко, особливо коли я бачив, як журналісти працювали в Іраку і Афганістані поряд з американськими солдатами. Вони трималися осторонь і тільки спостерігали.

Тут в Україні те саме — українські солдати заради мене, як журналіста, піддавали ризику свої життя. Я познайомився з одним солдатом, якого звали Василь і якому було 53 роки. Одного дня ворожий снайпер почав стріляти по мені. Він вів вогонь спеціально, бо на моїх касці та бронежилеті були написи “преса”. Тоді Василь став поперед мене, щоб захистити своїм тілом. У таких умовах важко залишатися об'єктивним, коли бійці ризикують життям заради вас. Але для мене важливо і головним завданням було просто розказувати правду про те, що я бачив.

 

Я хочу запитати у вас про сприйняття противника. В Афганістані та Іраку противником все ж таки були люди іншої віри, раси і мови. На Донбасі українці воюють з людьми, які виглядають так само, вірують практично в ту саму релігію і, по суті, нічим не відрізняються від нас.  Чи ця обставина має якесь значення?

Це гарне запитання. Ще одне, що мене вразило у війні на Донбасі, це те, що схожі між собою солдати по обидва боки воюють один з одним і хочуть вбити один одного. Вони мають спільну культуру, спільну релігію і виглядають так само. Через це, на мою думку, є ризик, що противника можуть почати сприймати більш по-людськи, а не як ворога. Тому може бути більше вагань серед українських солдатів перед тим, як вбити. Проте цього насправді не відбувається. Я пригадую своє перебування в Широкиному. Я бачив там солдатів, що сидять в окопах місяцями і навіть рік. Вони перебувають у кількастах метрів від позицій противника і чують, що ті говорять. Одного разу російські солдати разом із сепаратистами напилися і почали провокувати українських бійців на кулачний бій. Ось які між ними бувають взаємовідносини, коли вони стоять так близько один до одного! Але я вважаю, що після того, як вони провели на лінії розмежування так багато часу і побачили, як їхні друзі загинули чи були поранені в бойових зіткненнях, українські солдати стали озлобленими на ворога. Вони пережили багато страждань через нього. Тому я не думаю, що спільність у культурі може змусити їх вагатися воювати.

 

Ви раніше служили в армії США, яка є найпотужнішою в світі. Що ви думаєте про українську армію? Що у неї є? І чого їй, на вашу думку, не вистачає?

Я гадаю, що найголовнішою складовою будь-якої армії є люди. Солдати і офіцери, яких я зустрів на лінії розмежування, є дуже патріотичними і дуже мужніми. Вони виконують свій військовий обов'язок так само відповідально, як солдати в американській армії. Якщо говорити про те, чого українській армії не вистачає, то це технологій, які є в Америці. В Україні багато зброї: танки, багато патронів і стволів. Але бракує таких незначних речей, як шифровані засоби зв'язку. Наприклад, у Пісках українські солдати використовували ті ж радіочастоти, що й сепаратисти, і могли прослуховувати розмови один одного. В американській армії всі комунікації закодовано, а отже, ворог не може їх прослуховувати. Ми також використовуємо безпілотники для бомбування. Отже технології здатні багато що змінити. Це те, чого, наскільки я бачив, наразі бракує українській армії. Крім цього, стиль командування українськими військами залишається радянським, де командири наказують підлеглим, що їм робити по ланцюгу підпорядкування і без зворотного зв'язку. В американській армії молодий лейтенант, молодий офіцер має більше свободи приймати власні рішення. Тому я гадаю, це ще один момент — тут інша динаміка лідерства, яка відрізняє українські війська від армії США.

 

Ви були пілотом Сил спеціальних операцій в армії США. В Україні Сили спецоперацій тільки починають створюватися. Якими є ці підрозділи в США і на що потрібно звернути особливу увагу в цьому плані українській армії?

Після моєї служби у спеціальних підрозділах “морських котиків” та “зелених беретів” я знайомий з багатьма компонентами сил спецоперацій армії США. Я завжди вважав, що солдати сил спецоперацій - це “доктори військових наук”. Ці люди - професіонали і експерти в своїй справі. Потрібно роки, щоб стати “морським котиком” чи “зеленим беретом”. Тому я переконаний, що найважливіший компонент тут — це тренування. Треба багато часу, щоб перетворити звичайного солдата на бійця сил спецоперацій.  Тому найперше, що Україна повинна запровадити, — це програма тренування, щоб відібрати здібних людей і створити з них дійсно елітні підрозділи. Але крім цього треба мати упевненість, що Україна буде використовувати сили спецоперацій для специфічних місій. Не можна еліту армії відправляти в окопи. Не можна використовувати їх, щоб вибивати чиїсь двері. Їх слід посилати на дійсно складні завдання, які ніхто більше не в змозі виконати. Отже, Україні потрібно визначити свої пріоритети, де і як вона буде застосовувати сили спецоперацій, та створити навчальні програми специфічно для тих чи інших місій. Я не думаю, що Україна збирається брати участь в операціях в Афганістані, але можливі місії з виявлення схованок терористів та вилучення зброї на Донбасі. Тому “спеців” слід тренувати конкретно для цього.

 

Ваші репортажі з України багаті портретами простих воїнів, які демонструють мужність і стійкість. Хто з них вам запам'ятався найбільше?

Я вже розказав вам історію про 53-річного Василя, який ризикував своїм життям, щоб захистити мене. Це було дуже зворушливо, оскільки він не мав цього робити. Але солдатом, який справив на мене найсильніше враження, був 19-річний Данило Касьяненко, з яким я познайомився в Пісках. Він розмовляв чудовою англійською і саме тому ми близько потоваришували. Цей 19-річний юнак — практично ще хлопчик — справді усвідомлював, наскільки війна його змінила. Він розумів, що шкода, яку війна завдала його свідомості, є стійкою. Він усвідомлював, що його дитинство, його шанс прожити юнацькі роки закінчилися.  Ми стали справді добрими друзями з Данилом і переписувалися по електронній пошті після того, як я залишив Піски і повернувся до Києва. Але через 2 місяці після нашого знайомства вбивця забрав життя Данила в Пісках. Його загибель дуже вразила мене, я був дуже засмучений. Постать Данила демонструє, що в рядових українців є жага до самопожертви заради свободи своєї країни. Гадаю, що багато солдатів на лінії розмежування — як чоловіки, так і жінки, як молоді, так і старі — вирішили перервати цивільне життя заради своєї країни. Отже, Данило для мене уособлює всіх солдатів, яких я зустрів. Всі вони достойні поваги і захоплення.

 

США вже давно допомагають Україні нелетальною зброєю: контрбатарейними радарами, автомобілями, засобами захисту і медичної допомоги, іншим обладнанням. Чи варто США надати Україні саме летальну зброю, наприклад, протитанкові комплекси “Джевелін”?

Я гадаю, що політичні лідери в Америці ухвалять правильне рішення. В мене, як журналіста, є своя позиція щодо рішення про летальну зброю. За моїми спостереженнями на лінії розмежування, українська армія має багато зброї. Вони мають багато артилерії, мають багато танків — це все є. І я не думаю, що буде велика різниця на полі бою, якщо Україна отримає ще більше зброї. Що дійсно багато в чому змінить становище, так це те, про що я казав раніше, - шифрований радіозв'язок, GPS-станції, навіть кращі спальні мішки. Від цих речей щодня залежить життя солдатів і це те, чим Америка може допомогти. Але це відповідальність політиків, ухвалювати подібні рішення. Проте я був би обережний щодо наповнення українського Донбасу великою кількістю зброї, адже Росія може здійснити на окупованих територіях те саме.

 

Ви читаєте статті і дивитеся репортажі про Україну інших західних журналістів. Що ви думаєте про їхню роботу з висвітлення цієї війни на Донбасі? Загалом, правдиво чи ні?

Я бачу, що більшість західних засобів масової інформації намагаються бути об'єктивними і правдивими у висвітленні цієї війни. Проблема в іншому — дуже мало західних журналістів приїжджають в Україну. Саме тому, на мою думку, програма Embedded Journalist, в якій я взяв участь, є чудовою ідеєю! Адже чим більше іноземних журналістів приїдуть сюди і на власні очі побачать правду про те, що відбувається в Україні, тим більш точними будуть їхні репортажі. Багато журналістів сидять у Вашингтоні, намагаючись писати про війну в Україні. На яку інформацію вони спираються? В них є українські новини і російські новини. Тому з метою виглядати об'єктивними американські чи європейські журналісти використовують російську пропаганду, як ніби варту довіри протилежну точку зору по відношенню до точки зору України. Але якщо ви тут і бачите все на власні очі, вам не треба спиратися на російську пропаганду як джерело інформації. Саме тому я вважаю дуже важливим для західних журналістів приїжджати сюди, дивитися на все власними очима і робити свої висновки.

 

У грудні минулого року ви, як журналіст, відвідали Непал, звідки написали статтю про тибетських повстанців 70-х років минулого століття, які протистояли величезній китайській армії. Ви проводили паралелі між стійкістю повстанців Тибету та стійкістю українців в протистоянні великому агресору. В чому наші і ті добровольці є схожими?

На мою думку, найбільш вражаюча схожість між Тибетом і Україною в наступному. Ви бачите всюди простих людей - в Тибеті монахів, а в Україні працівників підприємств, вчителів, студентів, які зробили свій вибір і призупинили цивільне життя, щоб захистити свою країну. Вони поставили країну вище своїх особистих мрій та амбіцій. Це те, що я побачив як у Тибеті, так і в Україні. Це зворушуюче та надихаюче. Тому що ми в Америці кажемо, що свобода не дається просто так, вона чогось коштує, і за неї треба боротися. Тут в Україні я побачив людей, які борються за свою свободу. Там в Тибеті я також бачив тих, хто виборює свободу. Такою є найбільша схожість.

 

Хочу запитати вас про журналістські стандарти висвітлення військових конфліктів, зокрема, про стандарти, якими послуговуються журналісти в Іраку і Афганістані та тепер в Україні. Як утримувати баланс між об'єктивністю, коли треба показувати всі точки зору, в т.ч. іноді і ворожу, та водночас не піддаватися на пропаганду і спецоперації?

Це складне запитання. Навколо так багато дезінформації! В цьому і полягає мета російської пропаганди — затулили собою правду. Є гарна цитата американського репортера Волтера Ліпмена, який теж є військовим журналістом: “Найважливіше правило журналістики — це казати правду та засуджувати диявола”. Коли я пишу кожну статтю, то моє головне завдання — розказувати правду. І поки ти залишаєшся правдивим та ставиш правду на перше місце, то читачі бачать справжню реальність і що відбувається.

 

Чи відчуваєте ви, що в Сполучених Штатах інтерес до подій у цій частині Європи бодай хоч якось зберігається? Чи інтерес дедалі меншає?

На жаль, люди в Америці звертають увагу на те, що відбувається в Україні, коли тут стається щось велике. Приміром, битва за Дебальцеве, за Іловайськ. Саме так новини потрапляють у дім в Америці. Коли ж є затишшя в бойових діях, коли вони тривають неінтенсивно, то люди починають забувати про те, що відбувається в Україні. Коли я, наприклад, був в Пісках, там насправді нічого серйозного не відбувалося! То були звичайні 8 днів на лінії фронту. Але для мене це були, як ніби сцени з фільму “Врятувати рядового Райяна” з усіма цими окопами і артилерією. А це був звичайний фронтовий тиждень.

Послання, яке я хотів би надіслати в Америку, полягає в тому, що навіть зараз, коли бойові дії затихли, солдати все ще залишаються в окопах, на холоді та наставляють зброю один на одного, намагаючись вбити ворога. Жахливо, що все це відбувається в 2016 році в Європі! Отже, виклик для всіх нас журналістів — робити так, щоб люди продовжували слідкувати за Україною навіть у часи затишшя. Адже тут все ще триває війна! Світ має продовжувати звертати на це увагу.

 

новини партнерів

17 листопада, 2019 неділя

16 листопада, 2019 субота

17 листопада, 2019 неділя

16 листопада, 2019 субота

15 листопада, 2019 п'ятниця

Відео

Введіть слово, щоб почати