Як бісер рятує танкіста після АТО
Перед святами вулиці Києва аж кишать сувенірами і смаколиками ручної роботи. Але цього вечора я вирушу за хенд-мейдом у Головний військовий клінічний госпіталь
"Кожен виріб індивідуальний. Я і сам не можу їх відтворити. Я не користуюсь схемами, просто плету, поки не відчую, що готове", - розповідає 41-річний Олександр Смирнов, ветеран АТО із Житомирської області.
Олександр вижив у Дебальцевському котлі, де втратив багатьох побратимів. Після двох контузій і перелому хребта, для танкіста-механіка Збройних сил України і батька двох дітей плетіння із бісеру стало реабілітацією і надією розпочати власний бізнес.
Бісер після контузій
Чотири роки тому донька попросила допомогти із домашнім завданням із праці. Так Олександр, тоді будівельник, захопився бісероплетінням і почав робити сувеніри для сім'ї і друзів. Каже, що його мама і донька завжди були головними критиками його творчості, а брат плете із лози.
Сьогодні палата у відділенні неврології, де Олександр проводить свята, перетворилася на міні-майстерню. Коли прошу колишнього танкіста показати вироби, знизує плечима: майже все віддав на подарунки військовим побратимам, родичам і сусідам по палаті.
"Із такою травмою, як моя, я можу вже й не повернутися на будівництво. А кожна творча людина хоче, щоб її (роботу – ред..) купували. Людям подобається, мені може бути якась підтримка, чому би й ні?". Олександр створює прикраси, чайні і кавові сервізи, скриньки, вази… Декілька проектів зробив для театру та історичних реконструкцій.
Єдина проблема – матеріал: бісер і дріт досить дорогі, тож сусід по палаті написав про Олександра у Facebook. За два дні незнайомці з усієї країни почали дзвонити і писати: куди надіслати матеріали і де купити вироби?
Сразу попрошу репост.Сегодня у меня очень необычный повод для поста. Я хочу рассказать вам об одном человеке. Герое. И...
Posted by Alexandr Kakhovskyy on Monday, December 28, 2015
Олександр не дозволяє сім'ї приїздити часто
"Розсердишся, треба чимось зайнятися. Інші хлопці п'ють, хтось стає агресивний. Я беруся за бісер і про все забуваю". Олександр каже, що війна ще нікого не зробила здоровішим і що кожен із побратимів намагається побороти "синдром АТО" самотужки.
Під час атак, у яких Олександр отримав поранення, командир узяв вогонь на себе і врятував решту команди. "Наш командир – як рідний був кожному з нас, це завдяки йому ми всі вижили. Рідко зустрінеш таку людину, як він, у командуванні". АТОвець каже, що родина – найкраща реабілітація, але за більш ніж півроку у шпиталі нечасто дозволяв себе відвідувати.
"Не хочу, щоб вони надто часто приїжджали. Їм і так через моє поранення дісталося. Коли говориш по телефону, завжди можна сказати, що все добре. А коли вони побачать, зразу починають плакати. То я краще подзвоню".
Палата військового госпіталя – місце для зустрічей
Під час свят у відділенні тихо і напівпусто. Чого не скажеш про палату Олександра. Поки ми говоримо, весь час дзвонить телефон і двері не зачиняються. До солдата приходять волонтери, майстри хенд-мейду і діти.
Маленьку ялинку зі стрічок принесли діти із благодійного центру "Наші діти", де надають допомогу малюкам і молоді, що опинилися у кризовій ситуації. Дізнавшися про хобі танкіста, запросили провести майстер-клас.
Оксана, родина якої давала прихисток активістам під час Майдану, тепер приносить домашні обіди солдатам, більшість яких – не кияни. Олександра вона припрошує до голубців і скромно погоджується: "Якщо допомагати комусь у вільний час – це волонтерство, то так, я волонтер".
Надія разом із 15-річною донькою Катею познайомилися з Олександром весною у травматології, куди танкіста привезли з поля бою. Під час Майдану Надія разом із чоловіком були у Самообороні, а сьогодні з донькою готують "сухі борщі" на фронт.
Анна дізналася про Олександра із Facebook і прийшла поділитися техніками бісероплетіння – для неї це колись була професія. До революції їздила у Москву давати майстер-класи. Зараз, коли бізнес "накрився", працює у кол-центрі, але стверджує: все сталося, як мало статися.
"Якби мені хтось сказав два роки тому, що люди ділитимуться останнім і так турбуватимуться про незнайомих, – не повірив би", - каже Олександр, коли двері його палати відчиняються знову.
Оригінал опубліковано на Euromaidan Press.
- Актуальне
- Важливе