19 лютого на 84-му році життя помер італійський письменник і мислитель Умберто Еко. І виходить так, що говорити про нього загальниками майже злочинно, а згадувати безпосередньо від себе - надто сентиментально. Рятівний спосіб - окреслити ті важливі парадокси, які в розмовах про його творчість зринають далеко не завжди.
В свідомості абсолютної більшості читачів Еко є автором "Імені рози" - видатного інтелектуального детективу про середньовічний монастир, релігійні ордени і підступного сліпого бібліотекаря. На другому місці іде "Маятник Фуко" - значно слабший текст, який, проте, породив цілий жанр мистецтвознавчого детективу-трилеру в діапазоні від посередніх Йена Пірса і Дена Брауна і аж до значно серйознішого Переса-Реверте і мало знаного, але вкрай талановитого Лоуренса Норфолка. І все б воно добре, якби не та обставина, що два першокласні романи Еко - тужливо-смішний "Баудоліно" і несподівано-реалістичне "Таємниче полум’я цариці Лоани" - назавжди залишилися в тіні перших успіхів італійця. Тобто письменника шалено люблять, але не зовсім за те, що варто уваги набагато більше.
Інший момент - його культовий статус. Пік письменницької форми Еко збігся з моментом, коли свої найкращі романи почали видавати Жозе Сарамаґо і Філіп Рот, Герта Мюллер і Вінфрід Зебальд, Джон Кутзеє і Кормак Маккарті - цвіт світової літератури, її перший ряд і всуціль живі класики. Але Еко не загубився - якраз навпаки. В чому фокус? Відповідь багатьом може не сподобатися, та все ж: італієць, як видається, є прикладом того, як працює кумулятивний ефект. Автор "Відсутньої структури" - серйозний мислитель, але поруч працювало з десяток не менш талановитих філософів, з яких троє-четверо - велети і атланти. Еко був затятим популяризатором і культуртрегером, та лише цим, погодьмося, культовий статус не забезпечується. Він врешті хороший письменник, а втім, часи його слави багаті на людей, які зробили для літератури ніяк не менше. В кожній галузі доробок Еко важливий, але не винятковий. Але збираємо все разом – і отримуємо феномен, явище.
Інший важливий парадокс - сам письменницький тип італійця. З одного боку, Еко програмовий постмодерніст: він вчив, як ставитися до текстів і в які способи їх сьогодні читати, фарширував романи новітніми теоріями і міркував про майбутнє літератури в часи, коли майже до всього почали додавати приставку "пост-". Та з іншого, саме він повернув розлогим коментарям читацьку любов і сам же розтлумачував написане, вчив писати дипломні роботи і заохочував читати повільно, змушував лізти до спеціальної літератури і згадувати колізії всього корпусу західної класики. От і виходить, що Еко не так видатний письменник химерної доби, скільки письменник як такий, уособлення хрестоматійного типу літератора-просвітителя, затишного і давно знаного; жодні новомодні штучки заплутати тут нас не мають. "Література - це я" - Еко цілком міг би таке про себе сказати.
За постмодернізмом "з людським обличчям" ховалося щось дуже традиційне і таке, що в умовах інфляції культурних цінностей стало необхідним і рятівним. Це і припало нам до душі: особлива популярність Еко на пострадянському просторі під таким кутом цілком закономірна. Після безодень ХХ століття, коли у 90-і роки відкрилися шлюзи і ми отримали доступ до всього "нового" і "революційного", багато хто не лише зрадів - був відчутним страх і дезорієнтація. В цей критичний момент і з’явився Еко - "культурний перехідник" між втраченим минулим і непевним сьогоденням, письменник-єднальна ланка, найбільш старомодний із сучасних і найсучасніший із старомодних. Вчений-медієвіст, який знається на Супермені і Бонді.
Але й це не все. Загальне враження про Умберто Еко: італієць написав надзвичайно багато, і в огромі його текстів чого лишень нема. Проте парадокс якраз в тому, що в цьому твердженні справедлива лише друга частина - Еко дійсно розказав нам буквально про все на світі. Середньовічна естетика і устави численних орденів, теорії знакових систем і принципи конспірологічної свідомості, чи не тисячолітня європейська історія і головні філософські дискусії ХХ століття - письменник, поза сумнівом, зорієнтував нас у необхідному культурному бекграунді сьогоднішнього інтелектуала, заразом окресливши його межі. Однак зробив він це на вкрай незначному просторі, який дорівнює шести (якщо не брати "Номер нуль") романам - збірки його есеїв і наукові роботи можна сприймати як коментарі до художніх текстів (або ж навпаки), але можна обійтися і без них. Масовий читач обмежився прозою. І саме така компактність в умовах тотального дефіциту часу і неймовірної кількості "білих плям" у персональній освіті нас насправді і підкорила. Компактність і економність. Точніше - ЕКОномність.
Умберто Еко помер 19 лютого 2016 року. В цей же день, але в 1199 році автономію отримав Тевтонський орден, який, поруч із тамплієрам і масонами, постійно фігурує у текстах італійця. А 19 лютого 1473 року народився Миколай Коперник - людина, яка, на думку багатьох, своєю революцією в науці поклала кінець європейському Середньовіччю.
Письменник, без сумніву, потішився б з такого збігу: він поклав багато зусиль, або до основ зруйнувати ту моду на "розпізнавання" змов, яка новою чумою не перше десятиліття шириться світом. Конспірологія - порнографія для псевдоінтелектуалів, і від цієї дешевої спокуси письменник вберігав нас скільки міг. Далі мусимо самі. Щоправда, не без надійних орієнтирів - тексти Умберто Еко залишаються. І жодні сліпі бібліотекарі їх у нас не віднімуть.