Титр "на реальних подіях" вже давно став символом не просто біографічного чи автобіографічного кіно, а фільмів, які програють заявленій у синопсисі чи трейлері історії з реального життя.
Слідуючи канонам "шок, скандал, сенсація", "У центрі уваги" намагається зацікавити глядача історією, хід якої, на жаль, передбачити неважко. Навіть тому, хто нічого не знає про реальні події, які лягли в основу картини.
І в цьому полягає один з найбільших прорахунків авторів: сюжет не має жодної інтриги. Від самого початку зрозуміло, чим це все закінчиться. Автори жодного разу не намагаються вкрапити якийсь несподіваний поворот чи перевести сюжет у інше, раніше не заявлене, русло. Все зводиться до історії, єдиною інтригою якої є те, що священики бувають педофілами. А ще те, що існує педофільне лобі у церкві, яке простягається до самого Ватикану. Для кого у ХХІ столітті це є новиною, і чому автори фільму вирішили, що цю історію варто розказати лише з позиції журналістів? Апелюючи до "справжньої журналістики", автори так і не змогли врівноважити подвиг газетярів і позицію тих, кого вони викривають.
А це вже другий недолік фільму. Він упереджений і однобокий. Є лише правда журналістів "високого польоту", які намагаються знайти докази злочинів педофілів у церкві. Так, з цього справді можна було б зробити цікаву об’єктивну драму. Але якби цей фільм робили майстри на кшталт Сідні Люмета, "Телемережа" якого стала на довгі роки еталонним фільмом з життя журналістів. На жаль, авторам "У центрі уваги" вистачило хисту лише на те, аби показати журналістів, що без кінця обговорюють збоченців-церковників. Але ті навіть не мають можливості їм відповісти - за понад дві години фільму вони з’являються на екрані на декілька хвилин. І це при тому, що головних героїв у стрічці не менше п'яти.
Упередженість фільму можна було б виправдати хорошою акторською грою, але і з цим не склалося. Справа не в тому, що виконавці грають погано чи непереконливо. Більшість з них настільки нехаризматичні, що важко виправдати їх тим, що це фільм з життя журналістів-ботанів. Вони всі не вселяють віри у щирість своєї безкорисності, не передають через екран енергію журналістського розслідування, не запалюють ні інтриги, ні бажання ними захоплюватися чи слідувати за ними.
Вони просто безкінечно базікають про тих, кого ми не бачимо, роблять непрофесійні з точки зору "справжньої журналістики" кроки, і перед ними все одно рано чи пізно відкривається вся правда. Не тому, що це логічно обумовлено, а тому, що це до неможливого спрощена версія реального журналістського розслідування.
Незрозуміло, за які акторські досягнення було номіновано Рейчел МакАдамс, яка протягом усього фільму не змінює ні міміки, ні стилю гри, залишаючись достатньо пересічним персонажем. Чи її висунули на "Оскар" за те, що вона знялась у серйозній незалежній драмі? Дещо в незвичній для себе ролі виступає Марк Руффало, з номінацією якого можна змиритись, хоча зрозуміло, що актори з цього фільму не отримають жодного "позолоченого чоловічка". Пристойно зіграли у цьому фільмі саме ті, хто не претендує на жодну з нагород. Актори навіть не другого, а третього плану - жертви педофілів, які майстерно передали відчуття сорому від сексуальної травми, яку вони отримали раз і назавжди.
Остаточним вироком для фільму стають фінальні титри, в яких автори, передбачаючи власну безсилість, розповідають про те, що ж відбулося далі в реальності: скільки священиків внаслідок розслідування були спіймані на педофілії, в яких містах тощо. Тобто, все те, чим можна було розбавити прісне двогодинне видовище, глядачам лишили в якості крихт на десерт - білими буквами на чорному тлі.
Тема педофілії в церкві, заявлена як "скандал", так і не розкрита. Незрозуміло, чим цей фільм міг би зачепити глядача, який звик думати, а не споживати те, що дають у пережованому вигляді. А "У центрі уваги" якраз з тих фільмів, в якому вже все придумали за вас і зробили єдино правильні висновки, не залишаючи простору для імпровізацій чи рефлексій.