У свої 27 років Богдан Логвиненко відвідав вже понад 50 країн світу. Заснував і редагував інтернет-видання "Сумно?", організовував "Антонич-фест", влаштовував тури іноземних музикантів Україною та українських музикантів європейськими країнами.
Насправді, це далеко не повний перелік того, на що вистачає у Богдана сил та часу. Він організовує туристичні тури, пише подорожні нариси, статті, книги. Остання вийшла друком нещодавно. І цього разу блогер-мандрівник написав не про подорожі.
Завтра "Saint porno" буде презентована на "Книжковому Арсеналі", а напередодні Богдан Логвиненко представив нове видання для найнетерплячіших своїх читачів.
"Saint Porno" - це розповідь порноакторки українського походження, яка відкриває секрети "іншого кіно" та свій шлях до нього. Героїня анонімно розповідає про гласні й негласні правила порноіндустрії з його зірковими режисерами, халтурним трешем, власним "Оскаром" і міфами про манливу доступність. "Saint Porno" руйнує наші стереотипи про цю тему, яка досі залишається в Україні табуйованою.
В інтерв'ю Еспресо.TV Богдан Логвиненко розповів про сміливість бути вільним, бюджетні подорожі і, звісно ж, про порно.
Богдане, вас переважно знають як блогера-мандрівника. І раптом така книга - Saint porno - на відверто-провокативну тему. Як так сталося?
Мені хотілося передати цей досвід, тому що ця тема чомусь табуйована у нас. Моя книга нічим не відрізняється від тисячі інших: це книга про роботу, про те, як можна ставитись до своєї роботи, навіть якщо ця робота – порнобізнес.
Але я не прагнув знайти якусь таку тему, щоб пропіаритись. Я пишу про різноманітність, про те, що є. Не всі хочуть про це писати, не всі наважуються. А я хотів показати, що є паралельний світ, де все цивілізовано, легалізовано. І можна про це написати без істерик.
Мене непокоїть, що в нас сильно люблять мертвих людей. Тих, хто вже статичний, хто вже не зможе помилитися. Ми можемо за них брати відповідальність, бо вони нас вже не підставлять. Тому живих ми дуже недооцінюємо, а навколо нас величезна кількість прекрасних людей.
В Україні порноіндустрія заборонена. Чи вірно буде сказати, що книга виправдовує цей вид діяльності?
Навряд чи. Будь-яку інформацію можна сприйняти як рекламну. Будь-яка піднята тема так чи інакше може сприйматися як пропаганда. Хоча там досить багато брудних фактів, з якими навряд чи хтось хотів би зіткнутися в житті. Я сподіваюсь, що ніхто не сприйме книгу як заклик займатися порнобізнесом.
Для героїні книги порнобізнес - це її свобода. А що свобода для вас?
Все, на що люди наважуються, коли втілюють свої мрії і бажання. Це і є свобода.
Для багатьох жити, подорожуючи світом, – мрія. Але зупиняє робота, адже треба за щось жити. За що жити мандрівникові?
Зніматися в порно, наприклад. Писати книжки – але це дає мало грошей. Можна писати статті, але це дає десь так само. Можна використовувати свій досвід і продавати знання, наприклад. Я планую тури іноді. Це туристичний бізнес, в якому я працював 3 роки, а до цього я був у музичному. У мене була музична букінг-агенція.
Це мій досвід. А є купа дизайнерів, IT-шників, які подорожують під час роботи. Але все залежить від потреб. У мене потреби базові, тому мені треба мінімум грошей. І це теж мій вияв свободи. Тому що чим більше грошей ти потребуєш кожного для, тим більше часу потрібно витрачати на те, щоб їх здобути.
Часто люди кажуть, що не подорожують, бо це потребує багато часу і грошей…
Мене дивує, що в Україні, приміром, у всіх людей є iPhone. І ці люди кажуть, що не мають грошей подорожувати.
У них ніхто не питає, звідки в них iPhone, а якби вони б подорожували, то питали б, як їм це вдається. Соціальні стандарти такі, що машина і iPhone дуже потрібні, а подорожі, освіта і знання мов – ні.
Ми зараз в певному статусному періоді, коли якісь речі значно важливіші, ніж досвід і знання. А для мене важливіші саме ці досвід і знання.
Це наше ментальне?
Ні, це етап розвитку суспільства. Його всі проходять, і ми пройдемо.
Ви багато подорожуєте. Де ви зараз проживаєте?
Вже три місяці в Києві, на вулиці Франка. І це для мене дуже довго.
Подорожування перетворилося на наркотик?
Останні кілька місяців я зрозумів, що почуваю себе в Україні як турист. І мені страшено це подобається. Я намагаюся дослідити Україну. Поки що планую подорожі Україною.
Я був у багатьох країнах, але кожна поїздка нова. Коли ти їдеш в 14 і в 24 – це зовсім інший кут бачення. І якщо весь час ти розширюєш цей кут, можна хоч 20 разів з'їздити в Жмеринку і тільки в 21-й зрозуміти, нащо ця Жмеринка існує.
Що для вас є найціннішим у подорожах?
Досвід спілкування. Я намагаюся з кожної людини щось для себе почерпнути.
Ви спілкуєтеся в інших країнах з різними людьми. Яке обличчя має наша країна за кордоном?
Це складне питання, тому що кожна країна, кожен регіон бачить Україну по-своєму. Приміром, Індонезія бачить Україну через призму Андрія Шевченка. Коли він отримав "Золотий м'яч", він проїхав туром з "Міланом" по всій Індонезії.
Німеччина знає Україну через братів Кличко, Канада - через українців в Канаді. Нідерланди знають Україну останнім часом через референдум. Тому це досить змінна та індивідуальна штука.
Не можна сказати, що Україна має якесь стале обличчя. Адже ми країна, яка все ще формується. Якщо ми говоримо про європейські країни, ми часто згадуємо класику: класичну літературу, музику, мистецтво. А в Україні хоч і є такий бекграунд, але він невідомий.
Досить багато українських письменників і художників у світі сприймаються як російські. Нічого не відомо про їхнє українське походження, тому що Україна не витрачає поки що ресурсів і сил для того, щоб промотувати себе на полі культурної дипломатії.
Майдан і війна також асоціюються з Україною?
Майдан не асоціюється, Майдан - це минулий час. Асоціюється агресія Росії, в більшості країн це сприймається саме як агресія Росії. У низці країн, дружніх з Росією – Китай, В'єтнам, – ще є паралельні точки зору. А про Майдан зараз мало хто пам'ятає. Більше пам'ятають війну, МН-17.
Як найкраще пізнати країну в подорожах?
Потрібно спілкуватися і якомога більше витрачати час. Проживати його, не лежати в готелях. Я часто в подорожах прокидаюсь дуже рано і йду гуляти, знайомитися з людьми.
Але для цього треба знати багато мов…
Ні, я нічого не знав. Хто в Україні після закінчення 10 класів школи знає англійську? Тож довелося спочатку на пальцях. Тому спершу я нічого не писав, адже це були б дуже суб'єктивні історії. Кожний діалог – це складно, але так можна навчитися мов.
Фото: Вікторія Руденко та з Facebook