Чим схожі противники заборони російського кіно та декомунізації

Уже тиждень лунають істерики у соціальних мережах, прокльони в прямих ефірах, експертні оцінки цієї влади як гіршої навіть за попередню. Хоча, здавалося б, гірше тих, хто наказував убивати і сприяв розв`язанню війни, нема й бути не може. 

А все через підписаний президентом України Законом про внесення змін до Закону України "Про кінематографію", згідно з яким в Україні забороняється показ пропагандистських кінострічок, створених або оприлюднених в Росії після 1 січня 2014 року.

Нікого не цікавить, що підписано насправді додаток до закону, який уже набув чинності рік тому й завдяки якому, зокрема, в Україні впевнено, хоч і поволі, відроджується власне кіновиробництво. Вже не працюють навіть опції: "Заборонити забороняти!" та "Треба дозволяти своє, заборони не допоможуть!". Звинувачення радикальніші – в Україні заборонили велику російську культуру разом із Росією.

Наступного дня після підписання закону критик Юрій Володарський на своїй сторінці у Facebook у гнівному розпачі закликав всіх, кого це стосується, подумати й одуматися. Адже тепер в Україні заборонені фільми Олександра Сокурова, Андрія Звягінцева та інших російських режисерів, чия громадянська позиція нам підходить.

Щоправда, незабаром пан Володарський прибрав пост, пояснивши: отримав вичерпну відповідь і наразі питання знімає. Хоча між рядків читаємо: проблему для себе не закриває.

Паралельно з ним абсолютно перейнялася кінознавець Аксінья Куріна: вона теж обурена забороною фільмів саме Сокурова, бо їх обов’язково заборонять, адже це російське кіно. Тобто, на росіянині Сокурові й лише на ньому сходиться клином світ сучасного інтелектуала. 

Раніше звучали не лише ці, але й інші обурені голоси з аналогічних або близьких за смислом заборон.

Наприклад, виник скандал довкола ініціативи нардепа Остапа Семерака заборонити продаж в Україні книг, виданих у Росії.

Тоді кричали про наступ на все російське і про те, що під роздачу можуть потрапити ті, хто політику Путіна не підтримує, хоч у Росії видається. Називали Віктора Шендеровича, Дмитра Бикова, Людмилу Уліцкую, ще ряд відомих авторів.

Постійно ведуться баталії довкола спроби вичистити з українських радіоефірів російську музику – ця ж каламутна хвиля змиє Андрія Макаревича і Бориса Гребенщікова.

А предтечею цього, хто забув, стало знесення "головного Леніна країни" на Бесарабській площі в Києві 8 грудня 2013 року.

Пристрасті спалахнули наступного дня й вирували тиждень. Захисниками хрещеного батька "червоного терору", ініціатора знищення пам`яток, у тому числі сакрального мистецтва, та людини, ще за життя якої більшовики (раніше за нацистів, до речі) почали будувати концтабори, несподівано виявилися цілком адекватні українські громадяни.

У хід йшли різні аргументи: від заяв про варварське знищення вітчизняної історії в особі бронзового Леніна до розміщених в Facebook фотографій подібних монументів, знайдених у Європі.

Цікава деталь. Переважна більшість оборонців Леніна, противників "ленінопаду" та нищівних критиків курсу на декомунізацію і дерадянізацію нинішньої України стали критиками заборони російського контенту в усіх його проявах.

Так вони, вільно чи мимоволі, підіграють спільноті, котру нині визначають містким словом "ватники". Й толерують ту ж саму підміну понять, котру породжують декомунізація та заборона видовищ, наповнених російськими смислами. Ось лише кілька тотожних пунктів.

Перше: противники декомунізації переконували себе та інших, що незабаром за носіння та зберігання нагород із радянською символікою будуть штрафувати, арештовувати, судити, саджати, ледь не розстрілювати.

Противники заборони російського кіно доводять – іде спланована атака на все російське, а отже, можна постраждати за публічне цитування віршів Олександра Пушкіна й перегляд серіалу Володимира Бортка "Ідіот", знятий за романом Федора Достоєвського.

Друге: якось забулося, що Росія після розвалу СРСР проголосила себе спадкоємицею Радянського Союзу. Спадщина неодмінно поширюється на сегменти культури, найперше – на масовий: кіно і телесеріали. З різних причин ця тенденція стала помітна лише тепер, але коли говоримо "російське", маємо на увазі "радянське".

Україна, принаймні, поки на словах взяла, слава Богу, інший курс. Обрала протилежний неорадянському, західний вектор розвитку. Відповідно, апологетика російському однозначно дорівнює оспівуванню радянського, тобто – ментально чужого українцям.

Третє: по персоналіях. Заборонити перегляд фільму або прочитання книжки сьогодні неможливо. Принаймні, до тих пір, поки існують крадії інтелектуальної власності. Б`юся об заклад: "Левіафан" Андрія Звягінцева майже всі, хто захищає роботи режисера, "качали" з мережі у піратській версії.

Те ж саме – з роботами улюбленого рафінованими інтелектуалами Сокурова. Його та інше російське – і не лише російське! – авторське кіно ніхто ніколи особливо й не дозволяв. В смислі, не було телепоказів, хай навіть пізно вночі, прокату в кінотеатрах ці стрічки теж не мали через нульову прибутковість.

Всі вони натомість мають фестивальні історії, але покази на фестивалях – не для мас і не призначені для визискування. Дивитися Сокурова через Інтернет – таке саме приватне задоволення, як облаштувати в приватному помешканні ленінський куточок. Тобто, жоден закон не заборонить.

Нарешті, останнє: заборона російського кіно не означає заборону кіно взагалі. Свого часу радянські люди прилипали до екранів, коли показували італійський серіал "Спрут" чи бразильську "Рабиню Ізауру". Тут погоджуюсь: окрім заборон має бути дозвіл, і дозволяти треба активно.

Тому слід вимагати заміни російського кіно на європейське та американське, передусім – масове. Серіали виробництва Латинської Америки. Та, само собою, починати робити своє, українське та україноцентричне. До речі, ця справа навіть пріоритетніша.