Його називають сучасним ізраїльським генієм. Його творчість вплинула на багатьох молодих письменників. Етгар Керет пише короткі оповідання, сюжет яких базується на абсурді та іронії.
Фільми за його сценаріями отримали безліч нагород, серед яких і "Золота камера" Каннського кінофестивалю. Сучасний ізраїльський письменник та сценарист Етгар Керет широко відомий в усьому світі. Його твори перекладені понад 20-ма мовами світу.
Тепер, після виходу його книги "І раптом стукіт у двері" українською, ознайомитися з творчістю Керета зможуть і українці. Презентувати переклад своєї збірки Етгар Керет приїхав особисто. Еспресо.TV встигло вихопити письменника та поспілкуватися з ним.
Етгаре, жанр ваших оповідань визначають як абсурдистські. Чому ви використовуєте саме такий прийом як абсурд?
Коли я починав писати, я не сідав зі словами "хочу написати якусь абсурдну історію". Я хотів написати історії про своє життя, про свої почуття.
Коли перед публікацією першої моєї книги я розмовляв по телефону з видавцем, він сказав мені: "Твої історії такі абсурдні, такі гротескні". І я кинув слухавку. Я був дуже ображений, адже це були історії з мого життя. А коли хтось каже тобі, що твоє життя – це абсурд, це неприємно.
Я пишу про абсурдність, бо вважаю життя абсурдним. Я не використовую абсурд як якийсь особливий інструмент. Це просто частина мого життя, те, що я бачу навколо: красу, потворність, пристрасть та абсурд.
Ви відомі і як письменник, і як сценарист. Чи розділяєте ви ці види творчості для себе?
Звісно, є різниця між письменництвом та написанням сценаріїв. Така ж різниця, як і між написанням рецепту пірога і його випіканням.
Коли я пишу оповідання, по суті, я випікаю пиріг. Ви можете скуштувати мою історію. Коли я її пишу, то можу бути абсолютно ірраціональним. Мені не потрібно, щоб люди розуміли, для чого я це пишу.
Коли ж я пишу сценарій, це більше схоже на проектування архітектури будівлі. Задум твій, але втілюють його інші люди. І якщо я не можу зробити свій твір зрозумілим, то актори не зможуть зіграти, а режисерам буде важко зняти. Фільм – це колективна робота.
У такому разі ви, мабуть, відчуваєте більшу відповідальність за ваші книжки, ніж за сценарії?
Це можна віднести до обох видів творів. Коли ти пишеш оповідання, найбільша перевага в тому, що ти контролюєш усе, і назовні проявляється те, що ти хочеш, щоб проявилось.
А коли ти пишеш сценарій, то фактично втрачаєш контроль над твором. І не можна однозначно сказати: добре це чи погано. Наприклад, коли моя дружина зняла "Медузу", найкрасивіше в цьому фільмі з'явилось не завдяки мені чи їй. Це заслуга акторів, самого кінематографу, продюсерів.
Іноді люди можуть здивувати тебе і покращити проект. Так само іноді вони можуть зруйнувати твій твір. Це дуже ризиковано, але це варте того.
Ваші короткі розповіді, очевидно, не про війну. Але навіть в історіях про кохання є військові деталі: герої слухають військові пісні, вживають військовий сленг, хлопці мріють потрапити в командос. Такими деталями ізраїльських реалій ви навмисно прагнете розказати світу про країну чи в житті Ізраїлю жодна сфера вже не може існувати поза цього?
Мабуть, тут друга причина. Адже коли я пишу оповідання, я не намагаюсь навмисно писати про Ізраїль. Я хочу описувати життя людей, хочу писати про свій життєвий досвід.
Звісно, моє життя пов'язане з умовами, в яких я живу. Тобто, наприклад, якби я був ескімосом і писав книгу, вона була б про лід та сніг. І не тому, що я хотів би написати книгу про лід, а тому, що це було б те, в чому я живу.
Як ви вважаєте, чи покладена на письменника, який живе в країні з військовим конфліктом, певна місія?
Я думаю, що неправильно асоціювати відповідальність з літературою, бо природа письменництва дуже ірраціональна.
Так, я можу допомагати старій жінці переходити дорогу, можу готувати їжу і роздавати її бідним. Це вважатиметься моїм моральним обов'язком.
А важливість літератури в тому, що вона розвиває в людині співчуття до інших людей. Коли ми живем своїм життям, у нас формується свій погляд на світ. Ми не дивимось на життя під тим кутом, під яким на нього дивляться інші люди. Зокрема жінка не бачить світ, як чоловік, а місцевий мешканець не бачить його, як біженець.
Література ж дає нам можливості відчути себе на чужому місці. Під час війни люди мають тенденцію ігнорувати це. Вони не хочуть співчувати.
А головна місія літератури – викликати емпатію, змусити людей подивитися на життя, на те, що відбувається, під іншим кутом. І спробувати вийти за рамки звичного.
Якщо поглянути, кому завжди заважали письменники? Фашистам, диктаторам, ультрапатріотам, тим, хто підспудно відчуває підривну силу літератури, і тим, кого гнітить її свобода.
Гарна література завжди неоднозначна, має різні точки зору. Коли ви читаєте гарну книжку, ваші почуття завжди збентежені та заплутані.
На мою думку, в ситуації війни люди бояться двозначності в літературі, бояться заплутаності. Але я вважаю, що це має бути. Бо перша загроза, яку несе війна, це смерть, а друга – можливість вижити, але втратити людяність. І саме мистецтво має боротися проти другої загрози.
Іноді можна почути, що мистецтво повинно бути поза політикою. Але війна – не політика, це життя громадян. Як ви ставитеся до цього?
Особисто я не люблю політичну літературу. Мені не подобається, коли хтось пише оповідання, щоб підтримувати якусь політичну ідею. Бо письменництво амбівалентне і дає право на існування різних точок зору. А політика по своїй природі редагуюча і прагматична. Вона має свої цілі.
Як написати книгу проти расизму або проти насильства над жінками? Якщо хтось поставить за мету написати саме таку книгу, це буде погана книга. Адже книга може вийти з подвійним смислом.
Я не хотів би, щоб увага письменників зосереджувалась на політиці. Справа в тому, що, навіть якщо книга не про політику, це не означає, що вона не матиме політичного ефекту. І такий – непрямий – вплив може бути навіть більш значимим.
Ваша збірка "Дні, як сьогодні" розповідає про людей, далеких від політики, особливо про молодь. Скажіть, в умовах затяжного конфлікту чи може людина бути аполітичною?
Думаю, про ситуацію з Ізраїлем варто казати конфлікт, а не війна. Політика – це не лише те, що нам здається. Політика - це і вибір як жити, як поводитись. Це також політичні рішення.
У передмові до російського перекладу збірки "Дні, як сьогодні" ви пишете про російську літературу, яку асоціюєте з Достоєвським, Толстим та Гоголем. Утім, Гоголь – український письменник. Як ви вважаєте, чи має письменник акцентувати у своїй творчості на своєму походженні, аби розповісти світу про свою країну? Як це відбувається у вашій творчості?
Все, що я роблю в своїх книгах, - несвідомо. Коли я сідаю писати, я не маю якогось плану або мети. Я пишу для себе. Це практично як сходити до психотерапевта. Я намагаюсь зрозуміти важливі речі через свої оповідання.
Щодо України і сучасної культурної дипломатії. Я думаю, що вплив Радянського Союзу був масштабним не тому, що він окупував територію, а тому, що він окупував вашу культуру.
Для когось, на кшталт мене (бо я, на жаль, не знаю про це так багато, як мав би), існує проблема, що ми навіть не знаємо про те, що різниця між українцями, білорусами та росіянами існує.
Наприклад, в Іспанії каталонські письменники пишуть каталонською і таким чином показують, що вони існують окремо. Тому я вважаю, що вам вкрай потрібно створювати своє, унікальне. Ви маєте показувати світу українську культуру, українську ідентичність.
І зараз вам потрібен час, щоб світ побачив, що Україна – незалежна, унікальна держава. Час розставить все на свої місця. А кількість творів, помножена на якість, зробить свою справу.
Оповідання "Сирена" внесене до шкільної програми. Чи відчуваєте ви гордість? І чи відчуваєте ви відповідальність, що саме ваша творчість виростила плеяду нових авторів Ізраїлю?
Я не люблю так багато слова "відповідальність", коли йдеться про літературу. Я дуже відповідальна людина, відповідальний громадянин, відповідальний батько. Але коли я сідаю писати, я залишаю всю цю відповідальність.
Я пишу свої оповідання з позиції стороннього спостерігача, покинутої дитини. І це такий мій спосіб вільного письменства. Я не відчуваю жодної відповідальності.
Те, що моє оповідання потрапило до шкільної програми, це, з одного боку, – великий комплімент для мене. Але з іншого – коли я пишу свої книги, я сподіваюсь, що їх будуть читати за свідомим вибором. А тепер школярі читатимуть їх за необхідністю, будуть отримувати за це оцінки. А коли я бачу не дуже гарного вчителя з нещасними учнями, я засмучуюсь.
Коли я сідаю писати, я святкую свою свободу. Я можу писати, що захочу. І коли мені кажуть, що хтось любить моїх героїв, захоплюється ними, хтось їх ненавидить, я маю сказати, що такі відчуття – найкраща реакція на мою творчість.
Книга - це тріумф свободи, що має дуже великий вплив на людство.
Фото: Вікторія Руденко