Надію Савченко зустрічали в українській столиці як героїню. До її звільнення прикута увага всього світу. Немає політика, який не хотів би хоча б на кілька хвилин "засвітитися" в променях її слави і волі.
Немає громадянина, який би не зітхнув полегшено після новини про її звільнення. Російських "грушників" зустрічали тільки дружини. Жодному російському політикові навіть в голову не прийшло поцікавитися долею "героїв Новоросії". Нечисленних журналістів, які хотіли б зробити репортажі про їхнє повернення на Батьківщину, просто не впустили до аеропорту.
Єрофєєв і Александров нікого в Росії не цікавлять, окрім своїх близьких. І це при тому, що саме держава послала їх на окупований Донбас - які б казки про свій "добровільний" вибір не розповідали б "грушники". А Надія Савченко дійсно пішла захищати Батьківщину добровільно.
У цьому - головна відмінність сучасної України від сучасної Росії. Ми - країна небайдужих громадян, що і зазначила Савченко після повернення.
Вона дійсно має всі підстави дякувати співвітчизникам за турботу про неї і надію на її звільнення. Нас з недавніх пір цікавлять ті, хто нас захищає. А росіяни, щоб вони там не розповідали про свій "патріотизм", байдужі до своїх військових.
Вражаюче, що долею Єрофєєва і Александрова, як і долями загиблих на війні в Донбасі, цікавляться в Росії не "патріоти", а ті, хто виступає проти цієї підлої війни.
Тому що це і є справжній патріотизм - виступати проти війни і не бути байдужим до долі своїх героїв. І пам'ятати про своїх військовослужбовців, які опинилися в полоні або в безіменних могилах.
Це почуття описане ще в поемах Гомера, герої якого йшли на смерть, щоб захистити Батьківщину, щоб звільнити або хоча б гідно поховати своїх. І такий патріотизм неможливо підмінити ніякою пропагандою, ніякими словами. Він перевіряється тільки діями.