На українські екрани вийшов новий фільм про пригоди дівчини Аліси. Цього разу без режисера Тіма Бартона, який тут виступає в якості продюсера, але знову з Джонні Деппом і іншими акторами, хто перекочував з фільму 2010 року.
Фільм вже за перші два дні американського прокату мав показники касових зборів на 70% нижчі за свого попередника за відповідний проміжок.
Зважаючи на те, що у фільмів Бартона і Бобіна одна й та сама сценаристка Лінда Вулвертон, можна припустити, що суть провалу нової версії Аліси лежить не в сценарії, а саме в реалізації написаного, що лише деталями нагадує першооснову.
Шість років назад Бартон показав світові справжнє фентезі, вкрапивши у свій фільм елементи усіх книг Керрола про Алісу. Нова версія пригод Аліси - це в останню чергу фентезі. В ньому більше екшну, що спотворює всю суть історії, яка повністю переписана на новий лад.
У фільмі “Аліса в Задзеркаллі” гра в шахи Керрола не є логічною лінією, на яку нанизується сюжет, а лише одним з десятків деталей, які автори спробують передати як неймовірні пригоди Аліси, яка втекла від важких випробувань буденності.
Взагалі важко це видовище якимось чином асоціювати з Керролом, адже нічим, крім вкрадених персонажів, воно не нагадує оригінал.
Наприклад, у першооснові "Аліса в Задзеркаллі" Керрола не було персонажів Деппа і Саші Барона Коена, але саме вони є центральними у екранізації.
Дивним є і те, що ледве не головним персонажем є не Аліса, а персонаж Джонні Деппа - Капелюшник, тільки цього разу, на відміну від своєї гри у Бартона, актор більше відпрацьовує гонорар, аніж грає, не передає характер персонажа, викликаючи байдужість до себе.
Чи не єдиним сюрпризом цього фільму є персонаж Саші Барона Коена - Час, такий собі деміург, що за відсутності Бога вирішує кому жити, а кому вмирати у задзеркальних вимірах.
Актор чудово грає і кожна його поява на екрані надає комічності дійству, яке час від часу є надмірно театралізованим і штучним.
Щодо сюжету, то він якісно програє написаній для Бартона роботі, але це викликано не лише правилом “сиквел гірше оригінала”, а й тим, що режисером був не визнаний при житті класиком Бартон, а початківець Джеймс Бобін.
Причини, які підштовхують Алісу до втечі у Задзеркалля занадто притягнуті за вуха, саме по собі Задзеркалля - це по суті та сама Країна Чудес, але герої, які перекочували з фільму Бартона більше нагадують статистів, а ніж потрібних для сюжету дійових осіб.
Головна місія Аліси у новому фільмі - це повернути родину Капелюшника, а це можливо лише, якщо вона викраде хроносферу і подорожуватиме в часі. Нічого з цього в оригінальному творі Керрола немає.
Міжчасові подорожі Аліси гарно намальовані, персонажі так-сяк розкриті - це все дивитись можна і місцями навіть цікаво. Але як же все спрощено і банально, крім того нагромаджено подіями пов’язаними з минулим, в яких можна заплутатись! Звичайно, що немає у новому фільмі і фірмової бартонівської похмурості.
Кіноказка за мотивами Керрола не розвиває уяву глядача, а лише її притуплює. Взявши на озброєння стандартні сентенції про сім’ю, як найголовнішу цінність життя людини, автори просто закрутили її в атракціоні спецефектів, флешбеків, які більше нагадують неважливу метушню.
Всі потуги Бобіна і його команди пішли на створення переконливої форми з суперечним змістом.
Загалом фільм Бартона більш інтелектуальний, краще передає дух і букву Керрола, тоді як новий фільм є його жалюгідною пародією, яка можливо і зможе окупитися у прокаті, проте назавжди буде забута, як страшний керролівський сон.